Читати книгу - "Таємна історія"

вночі всього на годину-дві.

Не існує нічого самотнішого або бентежнішого від безсоння. Я проводив ночі до четвертої ранку за грецькими книжками, доки очі не починали горіти, а в голові паморочилося, допоки єдиним світлим вікном у всьому Монмут-Гаусі не лишалося моє. Коли я вже не міг зосереджуватися на грецькій мові і її алфавіт перетворювався на незв’язні зображення трикутничків та вил, я брався за «Великого Ґетсбі». Це одна з моїх улюблених книжок, і я взяв її на абонементі, сподіваючись, що вона підніме мені настрій; звичайно ж, від неї мені тільки стало гірше, адже у своєму журливому стані я нічого в ній не зміг роздивитися, окрім тих моментів, що їх потлумачив винятково як певні трагічні подібності між Ґетсбі й собою.

— Я — боєць, — казала мені дівчина на вечірці.

Вона була білява, засмагла й надто висока (практично мого зросту), і навіть без зайвих розпитувань я вже знав, що вона з Каліфорнії. Мабуть, це щось у її голосі, у її шкірі, рудій, укритій ластовинням і туго напнутій на кощавих ключицях і ще більш кощавих ребрах — яким би не зарадили перса хай якого розміру, — що постали переді мною в лакуні її корсету від Gaultier. Про те, що це саме Gaultier, я дізнався з її власних слів, якими вона поміж ділом прохопилася. Як на мене ж, то це був звичайнісінький гідрокостюм із грубо приточеною до нього спереду шнурівкою.

Вона намагалася перекрикувати музику:

— Можна сказати, що мені важко живеться, із цією травмою й усім таким. — Я вже чув її історію. Порвані сухожилля. Прощання зі світом танців. Перехід у мистецтво перформансу. — Але, мабуть, у мене надто сильне самовідчуття, розуміння власних потреб. Звісно, мені важливі інші люди, але я домагаюся від них того, що потрібне мені, розумієш?

Її голос деренчав типовим каліфорнійським стакато, до якого ми вдаємося, коли надто стараємося вдавати із себе нью-йоркців, але й не був позбавлений лідерської жвавості представника «Золотого штату». Така собі «Чирлідерка проклятих». Здавалася гарненькою, причмеленою, пустопорожньою й такою, котра вдома не визнала б мене гідним навіть погляду. Зате зараз, усвідомив я, вона намагалася мене заарканити. У Вермонті я ще ні з ким не переспав, якщо не рахувати однієї маленької рудоволоски, з якою ми познайомилися на першій же вечірці в універі. Пізніше мені хтось розповів, що вона — спадкоємиця одного паперового магната з Середнього Заходу. І тепер я уникав її поглядів, варто було нам десь перетнутися. (Джентльменський вихід із ситуації, як жартували мої одногрупники.)

— Сигарету? — прокричав я цій.

— Не палю.

— Я теж. Тільки на вечірках.

Вона розсміялася.

— Аякже, тоді давай, — прогорлала вона мені на вухо. — Ти ж, мабуть, не знаєш, у кого б розжитися косячком?

Поки я для неї прикурював, хтось мене тицьнув ліктем у спину, і я похилився вперед. Музика гуркотіла до божевілля, люди танцювали, пиво хлюпало на підлогу, а в барі тирлувалося буйне товариство. У моїх очах це поставало всього лиш дантовим тлумом людей на танцмайданчику та хмарою диму, що заслав стелю, та попри це у світлі, яке лилося в темряву з коридору, можна було роздивитися то перекинуту склянку, то широкі напомаджені вуста, пойняті сміхом.

Як і всі гулянки, ця викликала огиду й тільки ставала гіршою (я був упевнений, що першокурсники вже блювали, стоячи у відчайдушних чергах до туалету), але ж вечір п’ятниці, я весь тиждень просидів за книжками й мені було байдуже. Тут не буває жодних моїх грецьких однокурсників. Відвідавши всі п’ятничні вечірки з часу вступу до Гемпдену, я знав, що вони їх цурались, а тому тікали, немов од «чорної смерті»[52].

— Дякую, — проказала дівчина. Вона пробралася ближче до сходів, де все здавалося набагато тихішим. Тепер можна було спілкуватися без криків, але я випив шість чарок горілки з тоніком, тому не знав, що їй сказати, і навіть не міг пригадати, як її звуть.

— Е-е, який у тебе профіль? — нарешті я спромігся запитати п’яним голосом.

Вона всміхнулася.

— Мистецтво перформансу. Ти вже питав.

— Пробач. Вилетіло з голови.

Вона обвела мене критичним оком.

— Тобі треба розслабитися. Поглянь на свої руки. Ти дуже напружений.

— Більше розслабитися не вийде, — досить щиро відповів я. Вона зиркнула на мене, і в її очах засвітився вогник. Вона мене впізнала.

— Та я ж тебе знаю, — вона перевела погляд на мій піджак і краватку з мисливцями на оленів. — Джуді мені все про тебе розповідала. Ти новенький, що вчить грецьку мову разом із тими психами.

— Джуді? І що вона тобі наплела про мене?

Дівчина знехтувала моїм запитанням.

— Ти там із ними обережніше, — правила вона далі. — Я чула дуже дивні речі про цих людей.

— Наприклад?

— Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.

— У давніх греків не було поняття про диявола, — педантично зауважив я.

— Ну а я чула зовсім інше.

— То й що? Ти помилилася.

— Це ще не все. Я й багато іншої такої фігні чула.

— Що ж іще?

Вона змовчала.

— Хто тобі про це розказав? Джуді?

— Ні.

— А хто?

— Сет Ґартрелл, — відказала вона, ніби це щось мало означати. Але так сталося, що Ґартрелла я знав. Поганий маляр і лихий пліткар, словниковий запас якого переважно складався з матюків, гортанних дієслів і слова «постмодернізм».

— Ота свиня? — уточнив я. — Ви знайомі?

У її погляді прозирнули іскорки ворожнечі.

— Ми дружимо з Сетом Ґартреллом.

Я й справді сильно перепив.

— По-чесному? — промовив я. — Ну то розкажи мені, звідки в його дівчини беруться ліхтарі під очима? Він і справді сцить на свої картини, як Джексон Поллок?[53]

— Сет, — холодно заявила вона, — справжній геній.

— Та невже? Знач’, він ще й майстерний облудник, правда?

— Він дивовижний маляр. Я хотіла сказати, концептуальний. Так говорять усі на мистецькому.

— Що ж, коли вже геть усі про це говорять, то, мабуть, це правда.

— Сет багатьом не подобається, — тепер злилася вже вона. — Здається, просто йому всі заздрять.

Тут чиясь рука потягла мене за лікоть. Я висмикнув її. Із моїм щастям це могла виявитися тільки Джуді Пуві, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятниці приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильніше та наполегливіше. Я розвернувся, роздратований, і мало не впав на білявку.

Це була Камілла. Спершу я бачив тільки її очі кольору заліза: осяйні, спантеличені, яскраві в тьмяному світлі, що линуло з бару.

— Привіт, — промовила вона.

Я витріщився на неї.

— При-ві-і-іт, — відповів я, намагаючись здаватися байдужим, але радісний та