Читати книгу - "Морфій"

простирадлом, одягнув штани, натягнув шлейки. Ще раз до дзеркала, лице моє, напухле.

Оце вперше я зостався сам у Салі, бо чого б то раніше мав у неї залишатися, якщо вона мені взагалі непотрібна, то, виходить, що й колись я її не потребував.

Колись її не потребував, але зараз потребує. Тому зостається. І відкриває теки.

А в теках вона. Вона. Світлини. Різні її фотографували, воно й видно, три Саломеї на одній світлині, не знаю, чи з трьох негативів, чи то тричі просвітлено один негатив, три Саломеї, а з них жодна нітрохи не схожа на мою. Моя Саломея — ніби Ліліт, вона несе в собі цілу жіночу дияволічність та демонічність, уся її сексуальність пекельна, кожен її оргазм гріховний, і кожен її погляд — гріх, кожен її дотик — гріх.

Саломея на знімках — то дівчатко. Лице, тіло — вочевидь ті самі. Але погляд, навіть якщо він зіпсований, — то зіпсована невинність. У моєї Саломеї невинності — ні сліду, ані спогаду. Сфотографована Саломея не переживає оргазмів, Саломея віддається коханому чоловікові з кохання. Моя ж Саломея потребує чоловіка для себе самої.

Отож, наступна тека.

Рисунки олівцем. Не знаю чиї. На теці ім’я: Германн. Із двома «н». Рисунки олівцем. Закоханий хлопець: портретики Саломеї, сильветки Саломеї, повсякденність, Саломея читає книжку, Саломея пише листа, Саломея їсть яблуко, Саломея розчісує волосся. Жінка — повна любові та повна життя. Така, яку хотів би зробити матір’ю своїх дітей — не задля самого акту зачаття, але для того, щоб дивитися на малечу, котра тулиться до її плечей. Які ж брехливі такі рисунки. Така Саломея не могла б існувати, не може, в Саломеї немає нічого від жінок, котрі дозволяють своєму міжніжжю розриватися тільки на те, щоби привести на світ чергову непотрібну людинку.

Людям краще помирати, ніж народжуватися, народження — то щось негідне, низьке, низько так домагатися існування шляхом появи на світ. Смерть — то чин зарозумілий, але гордий, повертаючись до неіснування, ми обираємо те, що гідне, бо в існуванні, в житті є щось іманентно соромітне, існувати — то ніби гучно пускати вітер за вечерею, бути жалюгідно, бути смішно, бути недобре. Не бути — це витончено. Небуття елегантне. Соромлюся того, що наді мною тяжіє відповідальність за помилку буття мною, за нетактовність народження, за незграбність життя, замість того щоб самому застрелитись або дати, щоб мене застрелили німці, щоб через смерть стати елегантною людиною. Саломея не знає сорому, але знає і відрізняє те, що витончене, від того, що простацьке. Народжувати дітей — простацтво. Саломея не стала б народжувати дітей. Обманула своїми очима, своїм гарним — як на нього — лицем, обманула Германна з двома «н» своїми кучерями, сукнями та замисленим поглядом під час читання, а Саломея ж не така.

А тому наступна тека. Непідписана.

Розгортаю, знову світлини. Дістаю першу і негайно ховаю. А проте цікавість перемагає страх. Зрештою, я людина. Людина тому й людина, що цікавість перемагає страх.

Дивиться. Саломея, цілком оголена. Це порнографічна світлина, проте її зробили не лише для того, щоби скидати збудження. У студії. Саломея і чоловіки. Багато. Саломея і жінки, такі як вона. Серія світлин в окремім конверті, підписаному як «Діонісії». Козеня, голі жінки у вінках із виноградного листя тримають козенятко за ноги, світлини йдуть підряд, із плівки майже чути верески мордованої тваринки, який же зойк, який крик розпачу виривається з горлянки мордованої, катованої козички? Того Костик не знає, але якийсь вереск із тих плівок таки чутно. Верески козеняти і виття оголених жінок. Наступне фото, козенятко вже розірване, Саломея в нашийнику з вирваних із козеняти кишок, голі, вимащені кров’ю жінки споживають сире м’ясо, зубами відриваючи його від кісток. Потім бичування: голі чоловіки січуть жінок батогами. Але то не так, як у порнографічних історіях із життя англійських аристократів, то не кара, хай навіть удавана, ніхто і ніщо не спричиняє тим жінкам дискомфорту, вони самі наставляють плечі та дупи під бич, то їхні сідниці самі шукають батога, ніби біль їм спричиняється до екстазу, який відображається на їхніх лицях. Потім копуляції.

Обличчя. На одній зі світлин видно обличчя Іґи Ростанської. Кров козеняти.

Не хочу далі розглядати теки, у яких мешкають різні Саломеї.

— Ти дивився мої теки, — каже Саломея.

Як повернулась, коли повернулась, не звірявся ні з настінним, ані з наручним годинником, поскладані теки лежать там, де їм і місце, коли їх поклав, коли їх упорядкував? Я знаю. Він не знає, забув. Не знає навіть, як опинився за столом, на місці товстого батяра, сидить, обмацує спухле обличчя.

Скільки часу минуло? Не знаю. За вікном смеркає. Іґа. Іґа Ростанська на світлині разом із Саломеєю.

— Знаєш Іґу Ростанську? — питаю.

Бо ж то таки може бути який слід, який новий напрямок пошуків, якщо вона бувала на таких оргіях у Саломеї, на оргіях, які, окрім усього, хтось улаштовував, фотографував, тож у тому напрямку, може, варто шукати, чи розповісти Яцкові, чи хотів би він щось таке дізнатися про власну дружину? І то ще й від мене, від котрого Іґа носить у собі незгладимий слід, мітку, зоставлену давнім коханцем, чи я можу йому сказати, що бачив Іґу на фотографії, голу, коли вона шарпає зубами м’ясо козеняти, розгнуздана, закривавлена, коли вона по-тваринному злягається з чоловіками та жінками? Від мене він того дізнатись не може. Але вистачило б, якби я тільки міг ухопитися за цей слід, за цю нитку, Яцек того знати не повинен. Тому вдруге запитую:

— Знаєш Іґу Ростанську?

Але Саломея не відповідає. Проте дістає зі своєї сумочки брунатну пляшечку. Повна. Дай боже, щоб вона була повна плинного морфію, дай Боже, і то буде з тридцять, може, й сорок приходів, забуттів, відходів!..

— Що це? — питаю.

— Морфій, — відповідає Саломея. Подає мені пляшечку, на ній брунатна аптекарська наліпка, осьде моє рідке золото, моє щастя, у пляшечці міститься розчин двох грамів морфію, тому якщо його ощадливо вживати, то можна буде двадцять разів провалюватися в тепле ніщо. Але відразу ж повертаються почуття.

— І скільки та пляшечка коштувала?

— Сто злотих віддала, — каже і віддає мені двохсотку.

Теплінь і радощі нараз в’януть. Сто злотих, сто злотих! Сто злотих, що належать моїй Гелі, моєму Юрчикові, гроші, які я маю виміняти на їхнє щастя, маю тими грішми виправити їхню долю, сто злотих, виміняні на пляшечку мого теплого щастя, мого прегарного життя, моїх маленьких, карамельних радощів.

— Брешеш, дівко! — крикнув, а спухле обличчя