Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"

полем і перенесено у майбутнє саме на момент припинення існування Всесвіту.

Багато людей заперечуватимуть це, як річ неможливу.

У цьому ресторані його клієнти (колись будуть або вже) займали місця за столиками, (колись будуть або вже) споживали розкішні страви, спостерігаючи, як навколо них у вибуху гине світ.

Багато людей заперечуватимуть це, як річ не менш неможливу.

Ви можете (могли б уже згодом чи до того) прибути сюди на будь-який сеанс без попереднього (останнього перед чимось) замовлення, оскільки ви можете замовити місця, так би мовити, згодом, коли повернетеся у власний час (ви зможете або уже давно замовили давним-давно, коли повернетеся у давноминулий час).

А це, тепер уже наполягатимуть багато людей, річ ну просто абсолютно неможлива.

У ресторані ви можете зустрітися і розділити трапезу з (коли б небудь могли б зустріли вже з) видатними представниками всенького населення простору і часу. Це, якщо б можна було спокійно розтлумачити, теж річ неможлива.

Ви можете навідуватися до нього стільки разів, скільки забажаєте (можете б перевідвідувати... і так далі – для правильного вживання часової форми проконсультуйтеся з книжкою доктора Стрітменшенера), і будьте певні, що ніколи не зустрінетеся з самим собою, оскільки зазвичай це призводить до неабиякого збентеження.

А оце, скажуть недовірки, річ явно неможлива, навіть коли б усе решта і могло б бути правдою, хоча і не є такою.

Вам слід усього-на-всього у свою історичну епоху покласти на рахунок у банку пенні і на час, коли ви з’явитеся тут перед самим Кінцем Всесвіту, ваш вклад завдяки нарахованим відсоткам зросте до небачених сум, і таким чином ви зможете оплатити казково великий рахунок за спожите у ресторані.

Багато людей стверджують, що це не тільки річ неможлива, але до того ж явно божевільна. І тому співробітники відділу реклами зоряної системи Бастаблон вигадали таке гасло: “Якщо цього ранку ви зробили шість неможливих справ, чому б не додати до них ще одну і не поснідати в “Тисячах шляхів” – у ресторані на краю Всесвіту?

РОЗДІЛ 16

За стійкою бару Зафод нажлуктився до нестями. Його голови лежали одна на одній, на обличчях блукали бездумні посмішки. Він почувався найщасливішим у світі.

– Зафоде, – звернувся до нього Форд, – поки ти ще здатний говорити, чи не розказав би ти мені, що з біса сталося? Де ти пропадав? Де ми були у той час? Це дрібнички, але я б хотів, щоб усе прояснилося.

Ліва Зафодова голова начебто прочуняла, а права похилилася більше, тонучи в алкогольних парах.

– Угу, – сказав він, – я тримався поблизу. Вони хочуть, щоб я знайшов того, хто править Всесвітом, але мені начхати, зустріну я його чи ні. Боюся, що він не вміє куховарити.

Ліва голова уважно вислухала, що сказала права, і кивнула.

– Саме так, – сказала вона, – ще одну чарчину.

Форд перехилив ще одну чарку Пангалактичного полоскального полиску. Цей напій, який за силою прирівнювали до бандитського нападу, був дорогий і позбавляв розуму. Форд вирішив, що йому начхати, що б там не сталося.

– Спокійно, Форде,.– сказав Зафод, – усе гаразд, усе чудово.

– Ти хочеш сказати, що усе під контролем?

– Ні, – заперечив Зафод, – я не кажу, що все під контролем. Це не зовсім відповідатиме дійсності. Якщо ти дійсно хочеш знати, що сталося, то скажемо так, що уся ситуація була у мене в кишені. Гаразд?

Форд знизав плечима.

Зафод захихотів над чаркою. Рідина перелилася через край чарки і на очах стала роз’їдати мармурове покриття стійки бару.

До них підійшов космічний циган і з диким поглядом в очах почав грати на електронній скрипці і не погоджувався залишити їх в спокої, аж поки Зафод тицьнув йому жменю банкнот.

Циган підійшов до Артура і Тріліан, які сиділи у іншому кутку бару.

– Я не знаю, де ми опинилися, – сказав Артур, – але мене аж мороз пробирає.

– Випий ще, – сказала Тріліан, – і розважайся.

– Так мені випити чи розважатися? – запитав Артур. – Це взаємно виключні речі.

– Бідолашний Артуре, ти не створений для цього життя, правда?

– Ти називаєш це життям?

– Ти нагадуєш мені Марвіна.

– З усіх, кого я знаю, у Марвіна найтверезіші думки. Як ти гадаєш, яким чином відігнати від нас цього скрипаля? Підійшов офіціант.

– Ваш столик готовий, – сказав він.

Якщо поглянути ззовні, чого ніхто не робить, то ресторан нагадує велетенську блискучу морську зірку, яка вилежується на пустельній скелі. У кожному з її відростків містяться бар, кухня, генератори силового поля, які захищають усю будівлю і те, що залишалося від зруйнованої планети, а також Турбіни часу, які поволі переганяють усю цю споруду вперед і назад через вирішальний момент.

У центрі височить велетенський кулястий золотий купол, і саме під нього зараз входили Зафод, Форд, Артур і Тріліан.

Не менше п’яти тонн блискіток спалахнули світлом, коли вони ввійшли до зали, і покрили усі доступні поверхні. Інші поверхні не потребували прикрас, бо вже були інкрустовані дорогоцінним камінням, яскравими мушлями з Сантрагінуса, золотом, мозаїчними кахлями, шкурами ящірок та ще мільйоном інших невідомих прикрас. Сяяли дзеркала, блищало срібло, горіло золото. Артур Дент стояв, вирячивши очі.

– Ну й ну, – сказав Зафод, – це ж треба!

– Неймовірно! – ошелешено вимовив Артур. – А люди!.. А речі!..

– Ці речі, – впівголоса сказав Форд Префект, – теж живі істоти.

– Які люди... – не міг стримати свого захоплення Артур, – і... інші істоти...

– Яке освітлення!.. – вигукнула Тріліан.

– Які столи... – чудувався Артур.

– А одяг!.. – вторила йому Тріліан.

Офіціантові вони видалися гуртом судових виконавців на відпочинку.

– Ресторан на краю Всесвіту дуже популярний, – сказав Зафод, пробираючись на непевних ногах посеред нагромадження столиків, деякі з яких були виготовлені з мармуру, деякі з дорогого ультрачервоного дерева, ще інші з платини, і за кожним з них сиділа група екзотичних істот, які перебалакувалися і розглядали меню.

– Люди одягаються у свій найкращий одяг, перш ніж рушати сюди, – продовжував Зафод. –