Читати книгу - "Коханці Юстиції"

— увага! — «на піцтаві громацьких уявлінь а показань» (тобто насправді — чуток і пліток). Крім того, підсудність Юліуса Ґродта обґрунтовували його «фізіоґномічною особливостию monstrum rarissimum» та «обладаням ріжними книгами на французскім язику».

Неприємно здивований категоричною відмовою підсудного в зізнанні, високий суд після нетривалої наради вирішив піддати його випробуванню тортурами — «і хай Отец Наший милостию Своєю не даст правді утайнити си».

Приведена в дію драбина, що добре пам’ятала недавні катування карпатських розбійників, угорських фальшивомонетників та одного сирійського втікача, зробила своє — і від методичного розтягування суглобів Юліус Ґродт знепритомнів на двадцять восьмій хвилині екзекуції. За словами ката, це був незлий результат: мало хто з найвитриваліших делінквентів дотягував і до двадцятої хвилини.

Знову порадившися, судді вирішили, що з милосердя до підсудного вони перенесуть другий сеанс тортур на пополудень, і якщо той раптом зізнається, то вони ще подумають, чи сто-сувати драбину втретє. За кілька годин Ґродта знову розтягли на драбині. Цього разу кат частіше змінював її нахил, завдяки чому навантаження на суглоби то збільшувалося, то спадало. На двадцять третій хвилині, перш ніж удруге знепритомніти, Юліус Ґродт прохрипів своє зізнання. Судді зітхнули з полегкістю і, витираючи спітнілі чола напахченими хто кельнським, а хто й паризьким парфумом хустками, погодилися ласкаво, що третього сеансу не буде.

Наступного дня Юліус Ґродт повторив своє зізнання вже згідно з процедурою — в судовому залі, «свобідно», «без погрози катуваням і самого катуваня», «зо слезами на очу і велетез-ним каятям». (Здається, саме з тієї миті починаються спекуляції кількох присутніх у залі репортерів про неприродно синій колір його бороди. Один із них навіть означує його як «темне індиґо».) Відтак було оголошено засуд до смертної кари колесуванням (Raedern). Серед найпоширеніших різновидів страти воно йшло третім після повішення та відрубування голови і застосовувалося на «убійниках певних себе а лекковажних», і особливо у випадках злочинів «межи одружями». Юліус Ґродт цілком відповідав принаймні другому колесувальному критерію. Так у кожному разі вирішив суд.

Процес можна було би вважати доведеним до справедливого завершення. Єдина річ, яку недоз’ясували, була дата виконання кари. Чому правники шукали її значно довше, ніж тривав сам розгляд, мова ще йтиме.

7

Згідно з тими ж газетними звітувальниками реконструкція фатальних подій, що трапились у Ґродтовій посесії, виглядала загалом так.

Покидаючи вряди-годи свій дім задля якихось переважно господарських потреб, Юліус Ґродт залишав дружині ваговиту зв’язку з ключами від усіх приміщень. Проте у зв’язці був один ключ, який він, готуючись до від’їзду, завжди відокремлював і забирав із собою. То був ключ від т. зв. комори.

Втім одного дня дійшло до неминучого: Юліус Ґродт вирушив у дорогу, забувши той ключ узяти. Чи сталося це випадково, а чи того разу він надумав перевірити жінчину лояльність і залишив коморний ключ навмисне, думки репортерів розходяться. Річ у тому, що Бланка-Меланія не могла не звернути увагу на особливе ставлення чоловіка саме до того ключа. Колись на її запитання, чому він завжди бере його зі зв’язки, коли їде в дорогу, Юліус Ґродт, як звично небагатослівний, тільки промимрив: «Живіть і не питайте». Щоправда, в інших публікаціях та звітах цю фразу передано як «Не питайте і не входьте».

Цього вистачило, щоб надалі Бланка-Меланія постійно жила з думкою про таємницю комори. Тож коли вона зауважила, що цього разу ключ від комори залишився у зв’язці, то відразу почала нелегку й виснажливу боротьбу зі спокусою. Їй нестерпно кортіло хоча б на мить зазирнути до забороненого простору. Але все-таки перемагав послух. Це було шалене над-зусилля її зазвичай паралізованої волі.

У день, коли Юліус Ґродт мав повернутися, вона сиділа на моріжку під карячкуватою грушею в їхньому саду й гаптувала сорочечку для меншого сина, який тут-таки, поруч із нею, грався зі старшим в олов’яні солдатики. Варто зазначити, що старшому синові Ґродта вже виповнилося п’ять років, меншому невдовзі мало стукнути два.

Невідь звідки надбіг той злощасний щур (за іншою версією, кіт чи навіть і кріль), який, укравши одного зі солдатиків — здається, навіть головного командувача, — погнав із ним доріжкою вздовж прибудов. Малюк розревівся, старший також був готовий от-от зайтися плачем на таке підле зухвальство. Бланка-Меланія кинулася навздогін за крадієм, тим більше, що той щур (тхір? шнир? жук? жук-рогач? гнойовик? скарабей? горностай?), а може, навіть і вуж, або черв, або змій, повз із украденою цяцькою доволі важкувато, і наздогнати його, здавалося, не було б аж так неможливо. От лише в мить, коли Бланка-Меланія вже збиралася накрити клятого щура (павука? хом’яка? ховраха? байбака?) своїм твердо накрохмаленим очіпком, той зграбно прослизнув до комори через шпару під дверима.

«Ах ти ж, — подумала Бланка-Меланія, — ну зараз я тобі...» Вона метнулася по ключі і швидко знайшла у зв’язці той єдиний, яким ще ніколи не користувалася. Їй насилу вдалося повернути неслухняний ключ у замку, проте ніяк не вдавалося витягнути його. Вона так і лишила всю зв’язку зі встромленим у замок ключем назовні, сама ж увірвалася до комори.

Зрозуміло, що ніякого олов’яного полководця вона там не знайшла (чи він узагалі існував на світі?), а знайшла натомість... Ну так, тлінні, переважно на стадії скелетування, рештки: спершу однієї служниці, потім другої, потім усіх. Земля, тут і там хаотично розрита, попливла в неї з-під ніг, і вона знепритомніла від жаху та смороду.

8

Не знати, як довго пролежала вона поруч із розверзлими ямами. До життя її повернули дедалі гучніші дитячі захлинан-ня, що долинали знадвору. Здушуючи у грудях крик розпачу, Бланка-Меланія вийшла з комори і спробувала знову зачинити її на ключ. Як і першого разу, він повернувся в замку, але не давався витягнути. Вона промучилася з ним добру годину. Діти стояли поруч, не перестаючи ревіти. Сонце хилилося до заходу. Чоловік мав от-от над’їхати: він завжди устигав повернутися до смеркання.

Бланка-Меланія саме відокремлювала зв’язку від коморно-го ключа, коли в’їзна брама знайомо заскрипіла й у двір заїхав бричкою господар. Жінка стрімко відійшла подалі від комори й ламкими ногами подріботіла йому назустріч.

Сівши в покої вечеряти, Юліус Ґродт почав неквапом розпитувати її про останні новини. «Чому ви, пані моя, такі бліді?» — раптом запитав він. «Я недобре почуваюся, в мене місячка», — пролопотіла вона доволі безглузде пояснення. «Ви мали її вже на тому тижні», — нагадав чоловік. Після тяжкої хвилинної паузи він запитав, чи не ходила вона до комори. «Як я могла, пане, — була відповідь, — у вас же