Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

слова у розграфлені на клітинки сторінки.

По обіді Міша запитав господаря, чи ласкаво дозволять їм сьогодні тут заночувати, адже після такої бучної оказії він не ризикує сідати за кермо. А так вони ще й морем встигнуть натішитися – сьогодні ввечері й завтра вранці.

Петро Юхимович з розумінням посміхнувся:

– Аякже, Мішенько! Ночуйте, коли ласка! У нас якраз дві кімнати вільні.

Міша непомітно підморгнув Тетяні, від чого ту залила густа червона барва. Хвала Богу, що темні окуляри були поруч – на доладній русявій голівці, тож вона їх квапливо опустила на очі.

3

Після недовгого пообіднього сну, коли у найвищий градус спеки все довкола завмирає і лише повітря тремтить від південного сонця, гості й господарі затишного будиночку на вулиці Приморській приходили до тями.

Тетяна, що мала вищу художню освіту і пильно слідкувала за виставками й фаховими журналами, котрі можна роздобути у звичайному обласному центрі, здивовано розглядала кімнату, в якій лежала на широкому ліжку. А точніше – ковзала поглядом по двох десятках невеликих картин, якими були густо всіяні стіни. Судячи з бронзових рамок, це були давні роботи господаря, але виглядали вони надзвичайно свіжо.

Хата під солом’яною стріхою, сільська піч із хлопчиком, вишивальниця у зеленій хустці, босоногий пастушок, автопортрет господаря, коли йому було удвічі менше літ, ніж сьогодні, – все це не давало погляду ковзнути байдуже по стіні. Воно зупиняло його давно зниклим світом і змушувало топтатися по полотнах, вишукуючи все нові й нові подробиці.

«Ти диви! Оце тобі дід!» – мовила про себе жіночка і, припіднявшись на лікті, оцінююче глипнула у дзеркало навпроти ліжка й заходилася поправляти зачіску. Тут її думка мимохіть торкнулася сильної, м’язистої фігури голомозого Міші, і в грудях їй знову стало гаряче. «От халепа! – зітхнула вона. – Він точно одружений, гульвіса клятий!»

Із-за стіни долинали голоси і гучний сміх одесита. Очевидно, всі вже попрокидалися і жартували. За чверть години одесит із художницею попрямували вулицею до повороту, за яким курна польова дорога вела до моря. Воно було неподалік, і в повітрі вчувався його солений густий пах.

Натомість вчорашній студентик, поклавши перед Петром Юхимовичем чорний лискучий диктофон, влаштував йому справжній допит. Адже поки Міша, розморений горілкою і спекою, похропував, Степан, сидячи по-індуськи на сусідньому ліжку, строчив своїм недогризком запитання у блокнот. Вигляд юнак мав задоволений, ледь не тріумфуючий, адже відчував, що матеріал йому трапився незвичайний і стаття буде не просто вдала, а й певною мірою сенсаційна.

Господар мав чудову освіту: закінчив не тільки художнє училище, а й інститут у Москві. Його вчителями були визнані майстри пензля СРСР, лауреати всесоюзних премій, класики, чиї роботи покоїлися в музеях. Тож чому дивуватися, що картини Петра Юхимовича вражали яскравістю кольорів, соковитим мазком, якоюсь небуденною силою і світлістю.

Степан мнув свого білого чуба, і протягом їхньої двогодинної розмови його не покидала одна думка. Нарешті він зважився її висловити.

– Пане Петре, ваше життя таке цікаве, – почав він здалеку. – Вас долучали до роботи і в театрі, і навіть у кіно. Ви мали в Одесі чудову роботу, квартиру, але все покинули і перебралися сюди, на берег моря – подалі від мирської суєти. Я не можу зрозуміти однієї речі – чому про вас ніхто не знає? Адже ви – справжній скарб!

Видно було, що Степан розхвилювався. Його голос наприкінці зірвався на фальцет.

Петро Юхимович мовчав, прикривши велику голову з невеличкими залишками сивого волосся по боках порябілою від старості долонею. Його бліді губи з домішкою синюватої барви ледь помітно трусилися.

– Так, я знаю, що заслуговував на більше, – промовив стиха він. – Але не завжди так стається, як нам хочеться.

– Але чому ж менш талановиті за вас отримали і звання, і премії, а ви навіть не стали членом Спілки художників?! Це ж несправедливо!

Господар усміхнувся. Наївність молодого новинаря обеззброювала.

– Мені завадила моя невіра у власні сили, – нарешті після паузи видихнув старигань. – Я весь час сумнівався: чи правильну я вибрав життєву дорогу? Чи вмію я малювати? Чи те малюю, що потрібно? Ви знаєте, що таке – постійно сумніватися?

Степан був заскочений запитанням, адже мав перед собою чітку візію власного життя і навіть поетапні кроки до сходження на омріяну вершину.

– Але чому?! – вигукнув він. – Чому ви сумнівалися? Адже у вас усе виходило! Ці роботи, – тицьнув він олівцем на стіну, на якій висіло кілька великих живописних полотен, – навіть мені, далекому від мистецтва, говорять про ваш талант. А Михайло з Тетяною від них просто у захваті!

– Сумніви! Сумніви пожерли моє життя, – зітхнув дід і махнув знесилено рукою. – Від цих сумнівів я втік аж сюди. Але від себе не втечеш! Поскидав роботи на горище і на довгі роки забув, що я – художник. Вирощував виноград, троянди, завів теплиці. Аж поки випадково не познайомився з Мішею.

– І він знову витягнув ваш талант на Божий світ! Так, пан Михайло розповідав нам цю трагічну історію. Казав, що чимало робіт попропадало під дахом від дощу і спеки.

Петро Юхимович мовчав, сумно хитаючи головою. Його зсутулене зів’яле стареньке тіло, схилене над столом (одягнутий він був лише в блакитні шорти і коричневі м’які капці), викликало жалість.

– Звідки у вас така нутряна невпевненість? Мусила бути якась причина! – допитувався Степан, увійшовши в раж. – Пригадайте дитинство! За Фрейдом, причина мусить критися саме там.

– Н-не знаю, – знизав плечима дід і замовк, втупивши погляд у невидиму точку.

На щастя, незручну паузу порушив сміх знизу. Це з моря поверталися купальники. Вони весело джерґотіли, підіймаючись дерев’яними східцями, і з того, що Тетяна весь час жартома уникала руки Міші, який прагнув її обійняти, було ясно, що переповнений пляж відклав любовну інтригу бодай до вечора.

Степан невдоволено наморщив чоло і вимкнув диктофон. Петро Юхимович, зраділий такою несподіваною розв’язкою, плеснув у долоні:

– Ох, і намучили ви мене, Степанку! Ще нікому я стільки не розповідав про себе, як вам!

– А ми?! – вдавано-ображено зморщила милого носика Тетяна, спершись об одвірок. – Ми теж хочемо почути вашу історію!

– Тут без пляшки не обійтися! – підморгнув Міша і дістав із відтягнутої кишені шортів пляшчину червоного винця.

4

Ніч видалася задушною. Петро Юхимович прокинувся від шурхоту за стіною. Його часто мучило безсоння. Який там сон у такі роки? Він важко сів на ліжку і віддихався. За стіною хтось шепотів, вовтузився, наче відбувалася потаємна боротьба.

– Ти ж одружений! – долинув голос Тетяни.

– От балабол! – усміхнувся господар і поволі