Читати книгу - "Карпатське танго"

міцність, – несподівано вступила в розмову Ізабель. – Не треба здаватися. Можна спробувати щось інше.

Колишній комсорг якось відсахнувся від слів моєї дружини. Подивився дивно й сказав:

– Я піду, певно… То що, Андрюхо, на все добре… Може, маєш позичити мені на пляшечку горілочки?.. – Схопив простягнутий зеленавий трояк і ступив крок назад. Обернувся і якось знічено мовив: – Ти того… Не тримай на мене зла. Не хотів я тоді вас із Миколою… Змусили. Не винуватий я.

– Так, звісно. Що було – загуло. Може, ти здивуєшся, та я вдячний тобі за те, що було. Це змінило моє життя на краще. Так-так, – перехоплюю недовірливий погляд однокласника. – Та знаєш, тепер мене мучить інше: у нас країна невинуватих, еге ж? Як гадаєш? А ті, що тебе з вузу вигнали, як, винуваті, по-твоєму, чи ні? – запитую. Я зовсім далекий від зловтіхи. Але й не варто підгодовувати своїм співчуттям його жаль до себе. Злість у таких випадках може стати корисною.

Колишній комсорг морщить чоло, намагаючись народити думку. Та надто довго послуговувався чужими. Канал для власних забито вщент.

– Вони… – хотів щось сказати, та роздумав, махнув рукою. – Бувай… – і рушив до товаришів по чарці.

– О, наш Андрюха-професор іде… Ходи, розвіємо горе-печаль… Щось нам мудре розкажеш… – У натовпі його зустріли радо. Там ніхто не повчав. Усі були жертвами життєвих обставин. На запитання «Який шлях легший – з гори чи на гору?» там могли б образитися. Або натовкти пику. Просто жертви – і крапка…

Мама не знала, де нас посадити. Зрештою ми опинилися під потемнілим образом святого Миколая. Марійка з братами Іванком і Петром уже майже дорослі. Усі сидять навпроти нас і вивчають Ізабель.

– То… як? Ви вже одружилися? І як то буде? – усе не могла второпати мама кардинальних змін у родинному житті.

– Нормально буде, ма… Ще рік інтернатури, а потім…

– А потім на Кубу… – радісно підхопила Ізабель. – Ми будемо жити на Кубі.

Мати довго кліпала очима, перетравлюючи інформацію.

– І де є ота… купа? Ми в гості туди поїздом доберемося?

– Ні, сеньйоро Анно, – жвавій Ізабель подобається моя мама, – туди можна тільки літаком дістатися. Або кораблем. Та літаком швидше. Треба їхати поїздом до Москви, а звідти вже летіти. Куба – це острів в Атлантичному океані. Він близько до США. Вам сподобається, от побачите…

Мама втупила вологі очі в стелю й надовго замовкла. Аж тепер я побачив, що Ізабель дуже схожа на мою матір. Тато, коли зайшов, аж стріпнув головою.

– Це треба ж… Диви, Ганю: викапана ти замолоду… Ну, невістко, здоровенькі були в нашій хаті…

Мама замислено киває. Ту схожість вона вже давно помітила. Бачу, що потоваришує з Ізабель. Та зараз вона застрягла у своїх страхах-роздумах:

– Те, що Америка близько, не є добре. Усяке погане за неї розповідають по телевізору й на зборах колгоспних. Бомбу хоче на нас скинути чогось. Там люди тільки за гроші думають. І бездомних багато. Така вже гарна жіночка ота негритянка, Анжела Девіс[10]. Волосся має зовсім як шапочку. Усе воює проти несправедливості й воює. – Мама в курсі всіх телевізійних новин.

– Зате тут, мамо, за гроші ми не думаємо, ніякої несправедливості в нас нема, а все погане тільки в Америці. Так?.. Чи довго б Анжела Девіс у нас повоювала за свої права?

– Що нам за гроші думати, як у нас їх нема. Тут навіть Анжела Девіс не хоче жити. У поганій Америці їй усе одно краще, – долучається тато.

Мама кидає перелякані погляди на молодших і мовчки сварить мене, як у дитинстві, вказівним пальцем. Швидко переводить мову на безпечну стежку:

– Одне є добре, що вже закінчуєте й ні в які халепи не вскочили. А то в тому світі на молодих усякі спокуси чекають. Ти, може, чув, що сталося з твоєю однокласницею Танею Вергун?

– Ні, – брешу й навіть не відчуваю поколювання сумління: не треба мамі того всього знати.

– Як не чув?! Та ви ж в одному інституті вчитеся… Принеси-но, Марійко, газету…

Постаралися ідейні журналісти. Чим нижчий ранг газети, тим більше жовчі. Районна «Зоря комунізму» захлиналася і жовчю, і вигаданими пікантними подробицями. Та мою увагу привернуло інше. Я перечитав тричі й усе не йняв прочитаному віри. Звів очі на батьків. Вони зажурено похитали головами. Тато сказав:

– Ми б із тобою такого не зробили, не переживай. Нам нічого втрачати. А йому є…

Батько Тані публічно відрікся від своєї доньки. Писав, що йому соромно за те, що вона вчинила. Що це не по-радянськи й не так він її виховував. Просив вибачення в радянського народу й Комуністичної партії. Я не знаю, що змусило старшу людину піти на такий страшний крок. Та в моїй душі залишився болючий слід. Навіть не хотілося думати, що відчувала Таня в тюремній камері і як вона не збожеволіла без підтримки рідних. Найболючіша зрада тих, кого найбільше любиш. Рани від неї або смертельні, або кровлять решту життя. Батько Тані став Павликом Морозовим навпаки. Новітній Павлик поважного віку мав слугувати прикладом для всіх. І це лякало найбільше. Я побачив нову гримасу мерзенної деформованої моралі. Вона нагадувала збій у роботі генів. Тоді на світ з’являються нежиттєздатні діти з різними вадами. Важко передбачити, що зроблять зі своїми дітьми люди, які вважатимуть такий приклад правильним. Як і те, що втнуть їхні діти, знаючи, що їхнє коріння слабке…

Мама вже не та. Пальці від доїння стали вузлуваті й покручені. Вона не така моторна, як раніше. Стогне, що не встигає приготувати вечерю. Ізабель обіймає її й заспокоює:

– Сеньйоро Анно, не переживайте: ми з Андрі все зробимо.

У мами свято душі й тіла. Із закутків скрині вона витягає нову квітчасту хустину й довго вив’язує її перед потьмянілим дзеркалом.

– Ну що, сеньйоро Анно, здивуємо колежанок? – задоволено промовляє сама до себе й спішить до корів на ферму.

Брати розпалюють у печі вогонь, а Ізабель роздивляється запаси. Щось мугикає, наказує принести найбільшу каструлю й починає куховарити. До невеликої свинячої ніжки додає все, що тільки є в хаті: квасолю, горох, картоплю, капусту, моркву, гарбуз… Ми з цікавістю спостерігаємо за творенням якоїсь незбагненної страви. На красивий рум’янець і спритні рухи Ізабель можна дивитися безкінечно.

– Потахе, – урочисто оголошує моя чудова дружина.

У густому вариві важко розібрати, що де є. Та суп дуже смачний. Тато задоволений:

– Ну, Андрійку, з цією дівчиною ти точно не пропадеш…

Це найкраща оцінка для Ізабель. У пориві радості вона цілує