Читати книгу - "Дикі володарі"

щоб підшукати потрібні слова — хіба тільки в тих випадках, коли вона це робила навмисно.

— Ви хочете сказати, що всі його родичі загинули, — допоміг їй пан Мариній. Тоном, яким він це сказав, можна було, напевно, заморозити ціле стадо мамонтів, але Мимра навіть не знітилася. А я подумки подякував Чистоплюю, що той здогадався попередити своїх «нових родичів».

— Саме так, — сказала Мимра, виблискуючи очима. — І тому хочу запитати у вас, шановний, хто ви, власне, такий? Насправді, га? Не знаю, як вам вдалося обманути хлопчика, але зрозумійте, я знайома з його історією, з історією кожної дитини, яка підвідомча мені. Я знаю про них усе.

— Виходить, не все, — добродушно відповів Мариній. — Хоча, правду кажучи, слід визнати, що ми не прямі дідусі й бабуся Антуана. Ми двоюрідні, так що нічого дивного, що ви могли про нас і не знати.

Це як боксерський удар, після якого не піднімаються. Але Мимра — вона вміла тримати такі Удари.

— Якщо ви не проти, побудьте тут пару хвилин. І, до речі, назвіться, будь ласка, ще раз. Щоб мені було простіше відшукати ваші імена, — вона ніколи б не дозволила собі так розмовляти з нашими родичами. Тож виходить, вона не сумнівалася, що перед нею — не родичі.

Потім вона глянула туди, де проходжувався Фернандо, наче даючи зрозуміти, що «дідусям» навіть не варто намагатися втекти.

І тут я зметикував: вона приймає їх за когось іншого, вона не знає, хто вони!

Інакше — вона зовсім по-іншому поводилася б, це вже точно.

А потім подумав: яка різниця? Зараз вона піде до себе й перевірить файл Чистоплюя, і виявить, що ніяких Лерроків у рідні не значиться. Навряд чи після цього вона вирішить самотужки затримувати «самозванців» — швидше за все, подзвонить у поліцію. А там напевне зрозуміють що й до чого; а якщо й не зрозуміють, однаково наші друзі не встигнуть утекти непомітно, їх дуже швидко знайдуть — раніше, ніж їм вдасться сховатися серед людей.

Напевно, не один я здогадувався, що ось-ось має щось трапитися. Чистоплюй стояв неподалік і все чув, навіть бачив багатозначний погляд Мимри на Фернандо.

— Пані Дюпон, — сказав він, підходячи до нас. — Пані…

Раптом голос його зірвався, а сам Чистоплюй виглядав так, ніби збирався негайно заревіти як мале дитя. Я просто отетерів, ніколи раніше ніхто не бачив, щоб Чистоплюй плакав.

— У чому справа, Антуан? — строго запитала Мимра.

— Ви дозволите?.. Я хотів би побути зі своїми дідусями й бабусею. Адже ви знаєте, пані, що батьки загинули, коли їхній слуга збожеволів. Мої бабуся й дідусь теж. А двоюрідні бабуся й дідусі були тоді надто далеко, вони влаштували мене сюди через своїх представників, але самі змогли прилетіти тільки зараз. І вони незабаром поїдуть. Я хотів би побути із ними, поки вони тут, пані.

— Ти брешеш! Це не твої родичі, Антуан.

І отут він ревма ревти. Він накинувся на неї з кулаками, він колошматив її так, як, напевно, завжди хотілося багатьом з нас; він плакав і бив її — звичайно, їй не було боляче, тому що зараз він бив не як зазвичай, а так, як робить це Свин, невміло, часто промахуючись.

— Неправда! — кричав він. — Неправда! Вони мої, чуєте! Мої, справжні!..

І так далі.

Інші батьки почали повертати в наш бік голови, хтось рушив до нас, щоб довідатися, у чому справа. І тоді Мимра спасувала! Вона так часто закивала, мовляв, так-так, звичайно, ти маєш рацію, я помилилася, пробач… Антуан стояв перед нею із тремтячими руками і заплаканим лицем.

Підійшов мій тато й запитав, що тут відбувається, запитав таким тоном, від якого Мимра відразу знітилася і взялася щось пояснювати, ховаючи очі й червоніючи. Тато взяв її під лікоть і повів убік, продовжуючи розпитувати.

— Ну що, онученя, з тобою все гаразд? — запитав Мариній.

— Ага, — посміхнувся крізь сльози Антуан. — Я в порядку. А здорово я зіграв, правда?

Я так і не зрозумів, він мав на увазі: виставу чи те, що відбулося щойно.

Щиро кажучи, я не впевнений, що сам він знав, про що йшлося.

9. Тато не відпускав Мимру весь день, тому в неї не було ні хвилини, щоб перевірити файл Антуана. Мені було дещо кривдно, що тато сьогодні більше не поговорить зі мною, але ще більше я радів, що тепер вже точно нам нічого не перешкодить.

Ми зібралися на галявині, за головним корпусом інтернату, де в маленькому озері плавали подаровані пані Джессікою рибки.

Ми прощалися з людиками.

Вони обіцяли, що по ґудзику неодмінно будуть повідомляти, як у них справи. Веліли нам добре поводитися й все таке.

Я подумав, що згоден назавжди повернути всі їхні подарунки й ніколи більше не брати нічого, згоден на що завгодно, аби тільки все залишилося як раніше. Але я знав, що як раніше ніколи вже не буде.

Потім… Потім Чистоплюй запитав:

— Ви коли-небудь убивали? Людей — убивали?

— Ти маєш на увазі тих з нас, які «сказилися»? — сказав пан Коннор. — Але їх одразу знищили, це всім відомо. Ми, ті, хто жили в долині, до недавна навіть не знали, що створені людьми. У нас була інша пам’ять, чужа. І ми… ми, у всякому разі, не пам'ятаємо, щоб когось убивали.

— А ким ви вважаєте себе тепер?

— Ми ще не вирішили, — посміхнувся Мариній, хоча особисто мені здалося, що йому зовсім не смішно. — Чому ти запитуєш?

— Так. Просто так. Я… Я думав, ви зовсім інші. Той… він справді був божевільним. І він зовсім не був схожий на людину. Ви — інші.

Пан Коннор присів, як це звичайно роблять дорослі, коли хочуть заглянути тобі в обличчя.

— Розумієш, Антуане, всі ми — різні. І люди, і людики. Я не знаю, як складеться для нас завтрашній день. Я навіть не знаю, чим закінчиться для нас сьогоднішній вечір! Але я обіцяю тобі, що жоден з нас чотирьох, яким ти й твої друзі допомогли піти з долини, — жоден з нас не підніме руку на людину.

— Ні на людину, ні на людика, — додав Мариній. — Що б не трапилося.

— Обіцяєте? — перепитав Чистоплюй.

— Обіцяємо, — хором відгукнулися вони.

Він кивнув, начебто погоджувався з якоюсь власною думкою.

— Я хочу попросити у вас вибачення, — сказав він дуже урочисто (але ніхто з нас навіть не подумав насміхатися). — Я ненавидів вас. Тому що… тому що той — він убив моїх батьків. І я…

— Ми розуміємо, — м’яко сказав пан Коннор. — Іноді, знаєш, синку, я