Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Вечеряли традиційно, сидячи колом на подушках; скатертина була розстелена на підлозі посеред кімнати, а їли ми руками, згуртувавшись по четверо-п’ятеро на одну тарілку. Я не зголоднів, але все одно сів їсти разом з бабою, какою Фаруком і двома синами каки Гомаюна. Баба, який перед вечерею вже вихилив кілька склянок скотчу, знову балакав про змагання повітряних зміїв, про те, що мій протримався найдовше і що я повернувся додому з останнім збитим змієм. Його гучний голос заповнював усю кімнату. Родичі підводили голови від тарілок, вигукували привітання. Кака Фарук поплескав мене по спині чистою рукою. А я почувався так, ніби мені в око встромили ніж.

Потім баба з кузенами ще кілька годин грав у покер, і було вже далеко по півночі, коли чоловіки нарешті вмостилися спати на покладених паралельно матрацах у тій самій кімнаті, де всі вечеряли. Жінки пішли нагору. Минула ще година, а я так і не міг заснути. Крутився та вовтузився, слухаючи, як форкають, зітхають і хропуть уві сні мої родичі. Зрештою сів. Місячне світло клином струменіло крізь вікно.

— Я дивився, як ґвалтують Гассана, — сказав, ні до кого не звертаючись.

Баба поворушився вві сні. Кака Гомаюн засопів. Якась частина мене сподівалася, що хтось таки прокинеться та почує, і тоді мені більше не доведеться жити з цією брехнею. Але ніхто не прокинувся, запала тиша, і я раптом зрозумів суть свого нового прокляття: мені доведеться з цим жити.

Згадався Гассанів сон, у якому ми з ним плавали в озері. «Чудовиська нема, — сказав Гассан, — є лише вода». Проте він помилився. В озері таки було чудовисько. Воно схопило Гассана за щиколотки та потягло на темне дно. Чудовиськом був я.

Тієї ночі в мене почалося безсоння.

Ми з Гассаном не розмовляли аж до середини наступного тижня. Того дня я трохи подзьобав обід, і Гассан заходився мити тарілки. Коли я вже прямував нагору в свою кімнату, Гассан запитав, чи не хочу я піти на наш пагорб. Я сказав, що стомився. Гассан теж мав стомлений вигляд — він схуд, а під його спухлими очима лягли сірі кола. Та коли він запитав удруге, я знехотя погодився.

Ми подалися на пагорб, хлюпаючи черевиками по брудному снігу. Жоден з нас не сказав ані слова. Потім сіли під гранатовим деревом, і я зрозумів, що припустився помилки. Дарма ми піднялися на пагорб. Тут була та фраза, яку я вирізав на стовбурі кухонним ножем Алі: «Амір і Гассан, султани Кабула»... Тепер на неї нестерпно було дивитися.

Гассан попросив почитати щось із «Шах-наме», та я сказав, що передумав. Сказав, що хочу повернутись у свою кімнату. Він відвернувся і знизав плечима. Назад ми йшли так само, як піднімалися: мовчки. І вперше в житті я не міг уже дочекатися весни.

Мої спогади про решту днів тієї зими 1975-го доволі туманні. Пригадую, що почувався казково щасливим, коли баба був удома. Ми разом їли, ходили дивитися фільми, навідували каку Гомаюна чи каку Фарука. Інколи до нас зазирав Рахім-хан, і баба дозволяв мені сидіти з ними в кабінеті та пити чай. Я навіть прочитав йому кілька своїх оповідок. Було добре, і я вже повірив, що це надовго. Та й баба, здається, теж повірив. А не варто було. Ні йому, ні мені. На кілька місяців після турніру повітряних зміїв ми з бабою поринули в солодку ілюзію, дивилися один на одного так, як ніколи раніше. А насправді ми самі себе дурили, буцімто забавка з паперу, клею та бамбуку може дивовижними чином стати містком через провалля, що нас розділяло.

Коли ж баби не було вдома — а так бувало часто, — я зачинявся в кімнаті. Прочитував по книжці за кілька днів, писав, учився малювати коней. Чув, як Гассан уранці вовтузиться в кухні, чув брязкіт срібла та свист чайника. Чекав, поки зачиняться двері, й лише тоді спускався снідати. Обвів червоним у календарі перший день школи та лічив до нього дні.

Мене лякало те, що Гассан намагався оживити нашу дружбу. Пригадую, як це було останнього разу. Я сидів у себе в кімнаті, читав скорочений переклад «Айвенго» мовою фарсі, аж тут у двері постукали.

— Що таке?

— Я йду в пекарню по наан, — сказав Гассан з-за дверей. — Вирішив запитати, може... може, ти хочеш зі мною?

— Краще я собі тут читатиму, — відповів, потираючи скроні. Віднедавна, щойно Гассан з’являвся поблизу, в мене починала боліти голова.

— Надворі сонячно, — сказав Гассан.

— Бачу.

— Можна гарно прогулятися.

— То йди.

— От якби й ти пішов зі мною, — сказав він. Пауза. Щось гупнуло об двері — мабуть, його лоб. — Не знаю, Аміре-ага, що я такого зробив. Скажи мені. Я не розумію, чому ми більше не граємося разом.

— Гассане, ти нічого не зробив. Іди, та й по всьому.

— Скажи мені, і я більше так не буду.

Я опустив голову між ноги та затиснув скроні колінами, ніби кліщами.

— Я скажу, як тобі більше не слід робити, — мовив, міцно заплющивши очі.

— Зроблю все, що завгодно.

— Перестань до мене чіплятися! Іди собі геть! — різко викрикнув я.

Якби ж він огризнувся до мене, якби ж розчахнув двері та вилаяв — так мені було б легше, спокійніше. Але Гассан нічого такого не зробив, а коли я за кілька хвилин відчинив двері, його вже там не було. Я впав на ліжко, заховав голову під подушку і розплакався.

Після цього випадку Гассан опинився десь на периферії мого життя. Я дбав про те, щоб наші шляхи перетинались якомога рідше, і з огляду на це планував день. Тому що, коли Гассан був поряд, з кімнати ніби висмоктували кисень. Мої груди стискалися, і я не міг нормально вдихнути; стояв і хапав ротом повітря у своїй маленькій безповітряній бульбашці. Та навіть якщо Гассана поряд не було, його присутність відчувалася: у випраному руками та випрасуваному одязі на стільці з очеретяним сидінням, у теплих капцях, що чекали на мене під дверима, у хмизі, що палав у пічці, коли я спускався до сніданку. Хоч куди я обертався, всюди бачив знаки його вірності, його бісової непохитної вірності.

Напровесні, за кілька днів до початку нового шкільного року, ми з бабою саджали в саду тюльпани. Сніг здебільшого розтанув, і на північних пагорбах уже виднілися латки