Читати книгу - "Після тебе"

що й не скажеш, що це ненатуральний колір. Джинси на ній, як я зрозуміла, були дизайнерські. Її видавало тільки обличчя: неймовірно стомлене, хоч і гарно засмагле.

Вона різко повернулася до мене:

— Це у вас вона була?

— Так, але…

Вона оглянула мене з голови до ніг — і, вочевидь, їй не надто сподобалось побачене.

— Ви знаєте, скільки проблем завдали нам? Ви взагалі уявляєте, скільки їй років? Що взагалі ви хочете від такої дівчини? Вам же вже, мабуть, за тридцять?

— Узагалі-то, я…

— Тобто ось у цьому справа? — звернулася вона до дочки. — У тебе стосунки з цією жінкою?

— Ой, мамо, та замовкни вже! — Лілі знов заволоділа ананасами й доїдала їх. — Це не те, що ти думаєш. Вона ні в чому не винна. — Дівчина на мить замовкла, щоб з’їсти останній шматочок. Може, для більшої драматичності. — Вона доглядала мого батька. Мого справжнього батька.

Таня Готон-Міллер сиділа, спираючись на численні подушки кремового дивана, та мішала ложкою каву. Я притулилася на іншому кінці дивана, роздивляючись здоровенні свічки «Диптік» та художньо розкладені журнали «Інтер’єр». Я боялася спертися на спинку, як вона, бо мені здавалося, що обов’язково розіллю каву собі на коліна.

— Звідки ви знаєте мою дочку? — спитала вона втомлено. У неї на безіменному пальці красувалися два діаманти — я таких великих у житті не бачила.

— Вона просто прийшла до мене додому. Я й гадки не мала, хто вона.

Якусь мить жінка обдумувала це.

— І ви доглядали Вілла Трейнора?

— Так. До самої його смерті.

Запала недовга пауза, протягом якої ми обидві уважно розглядали стелю: просто над нашими головами щось гучно бабахнуло.

— Мої сини, — зітхнула вона. — У них є проблеми з поведінкою.

— Вони від…?

— Вони не від Вілла, якщо ви про це.

Знову тиша. Ну, якщо можна назвати це тишею, бо на другому поверсі несамовито волали. Знову якийсь удар — і тепер уже тиша, але якась лиховісна.

— Місіс Готон-Міллер, — звернулася я. — Це правда? Лілі — дочка Вілла?

Вона трохи підняла підборіддя.

— Так.

Мене раптом почало трусити, і я вирішила, що краще поставити каву на столик.

— Не розумію. Як… я не розумію…

— Усе досить просто. Ми з Віллом зустрічалися, коли вчилися на останньому курсі університету. Звичайно, я була до нестями в нього закохана. Усі були в нього закохані. Щоправда, я можу впевнено сказати, що почуття були взаємні. — Вона легенько всміхнулась і наче чекала, що я щось скажу.

А я не могла нічого сказати. Як міг Вілл не сказати мені, що в нього є дочка? Після всього, що нам довелося пережити?

Таня вела далі:

— Ми з ним були найкращою парою групи. Бали, прогулянки на човнах, поїздки кудись на вихідні — ну, ви знаєте, як це буває. Ми з Віллом — ну, ми були чи не всюди. — Вона розповідала так, наче ця історія й досі є для неї не минулим, а чимось, що знов і знов прокручують у голові. — А потім, під час випускного балу, мені довелося на якийсь час поїхати допомагати подрузі, Лізі, — у неї були неприємності. А коли повернулася — Вілла ніде не було. Я гадки не мала, куди він зник. Я чекала на нього, здавалося, вічність — по всіх приїжджали машини, а його все не було. Зрештою до мене підійшла якась знайома і сказала, що Вілл уже поїхав — з дівчиною на ім’я Стефані Лудон. У тієї Стефані Лудон давно були плани щодо Вілла. Спочатку я навіть не повірила, але поїхала до її будинку. Можете повірити: о п’ятій ранку він і дійсно вийшов з її дверей, а потім вони стояли на ґанку й цілувалися так, наче їм було взагалі все одно, чи побачить їх хтось. Коли я вийшла з машини і вони мене побачили, у нього навіть не стало совісті посоромитися. Він просто сказав, що немає причин сприймати це занадто вже емоційно, бо ми все одно б розійшлися після випуску. Навчання скінчилось, і це стало для мене полегшенням — бо хто ж хоче бути «тією дівчиною, яку покинув Вілл Трейнор»? Але мені було важко пережити це, бо наш розрив став для мене громом серед ясного неба. Потім він почав працювати в Сіті — і я написала йому та запропонувала зустрітися, щоб хоча б поговорити та з’ясувати, що, в біса, між нами сталося. Я ж вважала, що ми з ним були щасливі, розумієте? А він просто наказав секретарці прислати мені листівку: співчуваю, але розклад Вілла надзвичайно завантажений, на жаль, він не має часу і бажає вам усього найкращого. Усього найкращого. — Вона скривила обличчя.

Усередині я вся здригнулася від болю. Хоч як я хотіла вірити їй, мені довелося визнати, що ця версія історії звучить, наче страшна правда. Вілл і сам дивився на своє життя з новою ясністю й визнавав, що жахливо поводився з жінками, коли був молодий. («Я був цілковитим кретином», — казав він.)

Таня казала далі:

— А потім, місяці через два, я зрозуміла, що вагітна. У мене завжди була страшенно безладна менструація, я й гадки не мала, що пропустила вже дві — було аж надто пізно. Я вирішила зберегти дитину — і народилась Лілі. — Вона знов підняла підборіддя, наче готувалася захищатись. — Не було сенсу повідомляти його — після всього, що він сказав і зробив.

Моя кава вже давно вихолола.

— Не було сенсу?

— Він чітко дав мені зрозуміти, що не хоче мати зі мною нічого спільного. Він би вдав, що я зробила це навмисне, щоб його затягти у шлюб, або ще щось.

У мене від подиву впала щелепа, і я її закрила.

— Ви… Місіс Готон-Міллер, вам не здавалося, що він мав право знати? Що він захотів би познайомитися з дочкою? Незважаючи на те, що між вами сталося?

Вона поставила чашку.

— Їй шістнадцять, — зауважила я. — Коли він помер, їй було чотирнадцять чи п’ятнадцять. А це доволі довгий проміжок часу…

— У неї вже був батько — Френсіс. Він дуже добре до неї ставився. Ми були сім’єю. Ми сім’я.

— Я не розумію…

— Вілл не заслужив права її знати. — Ці слова повисли між нами в повітрі. — Він