Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

втіхами, що ж до мене, то й кінець мій непевний, і будь-яка насолода неминуче окроплена гіркотою.

Августин

Прошу тебе, не засмучуйся з того, з чого треба радіти. Що більшу насолоду і піднесення відчуває грішник від своїх низьких вчинків, то нещаснішим і мізернішим слід його вважати.

Франческо

Ти маєш на увазі, що той, хто в самозабутті віддається безперервним насолодам, ніколи не матиме нагоди ступити на шлях до чеснот, а той, кого серед плотських утіх і щедрот фортуни щось гнітить, згадує про своє мізерне становище щоразу, коли мінлива веселість його залишає. Та якщо ж на обох чекає однаковий кінець, я все одно не розумію, чому той, хто нині радіє, хоча згодом тужитиме, не повинен вважатися щасливішим за того, хто й нині не тішиться, і надалі не сподівається на радість? Хіба тільки зважити на те, що після сміху печаль видається гострішою.

Августин

Вагомішою є та обставина, що, скочуючись з однакової кручі, тяжче постраждає той, хто геть відкинув повід, як у випадку розгнузданої насолоди, ніж той, хто, нехай слабо, але тримає повід. Перш за все я маю на увазі сказане тобою на початку, тобто, що на навернення одного можна сподіватися, але не на навернення іншого.

Франческо

Я теж тримаюсь такої думки. Та чи не забув ти моє перше запитання?

Августин

А саме?

Франческо

«Що стримує мій поступ?» – питав я; тобто чому зосереджені роздуми про смерть не справляють на мене дії перетворення, про яку ти казав?

Августин

По-перше, ти, ймовірно, бачиш свою смерть подією далекого майбуття, тим часом як вона не може бути надто віддаленою, зважаючи на швидкоплинність життя, яке, до того ж, сповнене нещасних випадків. Майже всі ми «припускаємось тієї помилки, – як каже Цицерон, – що бачимо свою смерть десь попереду».[41] Деякі розумники бралися виправити цей текст заперечною формою, стверджуючи, що треба читати «не бачимо свою смерть попереду». Та чи знайдеться розсудлива людина, що геть не передбачала б свою смерть? Але помилка наша в тому, що бачимо її «десь попереду», тобто «в далині». Насправді, більшість впадають в оману щодо своєї смерті, наміряючи собі таку вікову межу, до якої природа начебто дозволяє дожити, але якої в дійсності мало хто досягає. Майже всі якоюсь мірою помиляються, як сказав поет,

Сиве волосся собі обіцяючи й років багато.[42]

Ось яка спокуса здатна стати тобі на перешкоді, бо й вік твій, і міцна статура, і помірність у звичках вселяють облудну надію.

Франческо

Прошу, не закидай мені такі підозри. Боронь Боже від такого божевілля.

…Чи можна цій вірить потворі?[43] —

як каже у Вергілія той славетний мореплавець.[44] Бо мене так само кидає обширами грізного, бурхливого моря, і я скеровую через громаддя хвиль, наперекір вітрам, свій пошарпаний негодою вутлий човен, що тремтить і, я добре знаю, ось-ось розсядеться. Я бачу, мені не залишається надії на порятунок, хіба тільки милосердний Вседержитель зглянеться на мене, і, напруживши сили, я вчасно поверну стерно і дістанусь берега, перш ніж загину, щоб, провівши життя у відкритому морі, міг я померти в гавані. Завдяки цьому переконанню я ніколи, наскільки пам’ятаю, не палав жагою багатства і влади, що на наших очах спалює багатьох людей не тільки одного зі мною віку, але також літніх, які переступили середню межу життя. Чи ж не безумство згаяти все життя в трудах і в бідності, щоб зрештою померти серед турбот про накопичення багатства? Отож, розмірковуючи про ці страшні речі, я не відсуваю їх у далеке майбутнє, а чекаю на них у найближчий час. Ще досі не вивітрився з моєї пам’яті вірш, яким я ще в ранній юності завершив лист до одного з друзів:

…триває наша бесіда; тим часом,

можливо, Смерть уже чатує за порогом.

Якщо я мав це на думці ще в ті часи, що я маю сказати тепер, коли я старший і досвідом, і роками? Нині з усього, що я бачу, чую, відчуваю, мислю, я виводжу цей єдиний кінець. І якщо я не