Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

обманюю себе, міркуючи в такий спосіб, залишається чинним моє запитання: «Що стримує мій поступ?».

Августин

Смиренно дякуй Богові, який стримує тебе рятівними віжками і підганяє гострими шпорами. Адже малоймовірно, щоб чоловік, що так повсякденно, так зосереджено розмірковує про смерть близьку і реальну, був приречений на смерть вічну. Але, як ти сам небезпідставно відчуваєш, тобі чогось іще бракує. Я спробую показати тобі, яка це перешкода, щоб, усунувши її з Божою поміччю, ти зміг цілковито віддатись блаженним роздумам і скинути давнє ярмо рабства, що досі тебе гнітить.

Франческо

Дай Боже, щоб це вдалося тобі і щоб я був визнаний гідним такої милості.

Августин

Будеш гідним, бо це в твоїй волі. Річ у тім, що в основі людських вчинків присутні два начала, і якщо одного з них бракує, це неминуче перешкоджає успіху. Бажання не тільки має бути як таке, але воно має бути настільки сильним, щоб його можна було назвати палким прагненням.

Франческо

Нехай так буде.

Августин

Чи знаєш ти, що перешкоджає твоїм роздумам?

Франческо

Саме це я жадаю дізнатись, про це питаю тебе.

Августин

Тоді слухай. Твоя душа прийшла з небес – високе її народження поза сумнівом, – але будь упевнений, що, замкнена в тілі, вона втратила істотну частку своєї первинної шляхетності; більше того, заціпенівши на такий тривалий термін, вона забула і про своє небесне походження, і про свого високого Творця. Як на мене, Вергілій дуже влучно відтворив як пристрасті, що виникають із взаємодії душі з тілом, так і забуття душею своєї найчистішої природи:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,

Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе

Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.

Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,

Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці.[45]

Упізнаєш ти в змальованій поетом картині чотириголове чудовисько, таке вороже людській природі?

Франческо

Я бачу надзвичайно ясно пристрасті четвертування людської душі: перш за все, вона розривається між сьогоденням і майбуттям, а кожна з двох частин, своєю чергою, розривається між добром і злом; і у протиборстві цих чотирьох поривів пропадає спокій людського духу.

Августин

Ти правильно визначив, як на нас виправдовуються слова Апостола: «бо тлінне тіло обтяжує душу, / і земне шатро придавлює вельми клопітливий дух».[46] Адже без ліку образи видимих речей проникають в нас через тілесні органи чуттів і нагромаджуються в надрах нашої душі, нездатної осягнути їх у сукупності їхніх суперечностей; вони обтяжують нашу душу, бентежать її. Оце і є та пошесть надміру химер, яка роздирає і дробить наші думки і своїм згубним розмаїттям перегороджує нам шлях світлоносних роздумів, що ведуть до єдиної вищої мети.

Франческо

Про цю пошесть ти дуже виразно згадуєш у багатьох місцях свого твору про істинну віру, якій вона, як бачимо, є головною перешкодою. Я нещодавно наштовхнувся на цю книгу,[47] полишивши читання філософів та поетів, і вивчав її із захопленням, подібним до того, яке відчуває мандрівник, що заради пізнання вийшов за межі вітчизни, і, вперше вступаючи в якесь славетне місто, зачарований принадністю нового краю, повсякчас зупиняється, щоб оглядати все, що трапляється на шляху.

Августин

У тій