Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Чи знайоме їй якесь інакше життя? Я стала дивитися в темряву й уявно малювати по її чорному полотну.

– Відкрий-но, люба!

– Не можу, я дуже хвилююся, – сказала я мамі.

– Вона чекала, доки ти прийдеш, – сказала мама татові. – Вона вже кілька годин тримає цей конверт.

– Відкривай, Ліно! – казав і Йонас.

– А що як мене не взяли? – спитала я, стискаючи конверт у спітнілих пальцях.

– Ну то на наступний рік візьмуть, – запевнила мама.

– Поки конверт запечатаний, ми не дізнаємося, – додав тато.

– Відкривай! – Йонас вручив мені ніж для паперів.

Я провела срібним лезом по складці на зворотному боці конверта. Відколи пані Пранене відіслала моє зголошення, я про нього лише й думала. Навчатися з найкращими художниками Європи. Яка можливість. Я відкрила верх конверта і витягла один складений аркушик. Швидко пробігла очима те, що було там надруковано.

«Шановна панно Вілкайте, дякуємо за надіслане зголошення на літню програму з образотворчих мистецтв. Надіслані роботи справляють неабияке враження. Маємо велику приємність запропонувати вам місце в нашій…»

– Так! Прийняли! – вигукнула я.

– Я знав! – сказав тато.

– Вітаю, Ліно! – обійняв мене Йонас.

– Просто не терпиться написати про це Йоані, – сказала я.

– Чудово, люба! – сказала мама. – Це треба відзначити.

– У нас є торт! – сказав Йонас.

– Ну, я не сумнівалася, що ми будемо це відзначати, – підморгнула мама.

Тато сяяв.

– Ти, моя хороша, маєш Божий дар, – сказав він, узявши мене за руки. – У тебе попереду чудові речі, Ліно!

Я озирнулася, почувши шурхіт. Алтайка, крекчучи, побрела в куток і стала мочитися в бляшанку.

32

Ще не світало, як почувся крик енкаведистів. Нам звеліли вийти з хати, крикнули вишикуватися. Ми поспішили приєднатися до інших. Мій російський словник поповнювався. Крім «давай», я вивчила ще деякі важливі слова: «нєт», «свінья» і, звичайно, «фашист». Панна Ґрибайте і буркітлива жінка вже були надворі. Пані Рімене помахала мамі. Я шукала Андрюса і його матір. Їх там не було. Лисого пана теж.

Командир пройшовся туди-сюди понад шеренгою, жуючи зубочистку. Дивлячись на нас, він щось казав іншим енкаведистам.

– Що він каже, Елено? – спитала пані Рімене.

– Нас ділять на бригади для роботи, – пояснила мама.

Командир підійшов до мами і щось крикнув їй в обличчя. Витяг із лінії маму, пані Рімене і буркітливу жінку. Молодий білявий витяг і мене й підштовхнув до мами. Він став ділити решту людей. Йонас опинився в одній групі з двома літніми жінками.

– Давай, – білявий дав мамі якийсь вузол зі шматка брезенту й повів нас геть.

– Зустрінемося в хаті! – крикнула мама Йонасові.

Як ми це зможемо? Ми з мамою і до будівлі НКВД дороги не пам’ятали. Нам Йонас дорогу показував. Напевне, ми заблукаємо.

Шлунок перевертався від голоду. Ноги ледве слухалися. Мама й пані Рімене пошепки перемовлялися литовською за спиною білявого. Через кілька кілометрів ми опинилися на якійсь галявині в лісі. Охоронець забрав у мами брезент і кинув на землю. Щось скомандував.

– Він каже: копайте, – пояснила мама.

– Копати? Де копати? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, тут, – сказала мама. – Він каже: якщо хочете їсти, треба копати. Наші харчі залежатимуть від того, скільки ми копатимемо.

– А чим копати? – спитала я.

Мама спитала в білявого. Той пхнув ногою зав’язаний брезент.

Мама розгорнула брезент і знайшла там кілька іржавих лопат – такими працюють на клумбах. Руків’їв у них не було.

Мама щось сказала охоронцеві, на що той роздратовано гаркнув: «Давай!» – і почав ногами буцати ті лопати нам на ноги.

– Ану розійдіться, – сказала буркітлива жінка. –