Читати книгу - "Мовчання ягнят"

бюро з рум’яною плямою посеред обличчя, що розквітла від віскі, увійшов у кімнату, поки Старлінг займалася зразками.

– Ви, ма’ть, колись манікюршею працювали, – сказав він.

Вони зраділи, коли побачили, що на долонях молодої жінки не було слідів від нігтів, що свідчило про те, що вона, як і решта, померла до того, як із нею вчинили все інше.

– Хочете перевернути її на живіт, щоб зняти відбитки, Старлінг? – спитав Кроуфорд.

– Було б легше.

– Спочатку зробимо зуби, а потім Ламар допоможе нам її перевернути.

– Тільки світлини чи зубну карту також?

Старлінг прикріпила стоматологічну насадку спереду до дактилоскопічного фотоапарата, подумки зітхнувши з полегшенням, бо в сумці знайшлися всі деталі.

– Тільки світлини, – відповів Кроуфорд. – Карта може збити з пантелику, якщо нема рентгенівських знімків. За фотографіями ми зможемо виключити кілька зниклих жінок.

Своїми руками піаніста Ламар дуже ніжно відкривав рот дівчині за вказівками Старлінг і відтягував їй губи, поки Кларіс прикладала поляроїд масштабу один до одного до її обличчя, щоб детальніше схопити передні зуби. То було неважко, але Старлінг довелося фотографувати кутні зуби за допомогою піднебінного рефлектора, при цьому стежачи за світлом, що проходило крізь щоку, щоб стробоскопічна лампа навколо лінзи освітлювала рот ізсередини. Вона тільки бачила, як це роблять на заняттях із криміналістичної експертизи.

Старлінг почекала, поки проявиться перший знімок кутніх зубів, тоді налаштувала яскравість і спробувала знову. Цей знімок вийшов кращим. Цей був дуже непоганим.

– У неї щось у горлі, – сказала Старлінг.

Кроуфорд поглянув на світлину. На ній виднівся темний предмет циліндричної форми, просто за м’яким піднебінням.

– Дайте-но мені ліхтарик.

– Коли тіло дістають із води, то до рота часто набивається листя й усяке таке, – зауважив Ламар, допомагаючи Кроуфорду роздивлятися.

Старлінг дістала з сумки пінцет. Вона глянула на Кроуфорда, який стояв по інший бік тіла. Він кивнув. За якусь мить вона витягнула той предмет.

– Це що, якийсь стручок із насінинами? – спитав Кроуфорд.

– Та нє, сер, то ж кокон від жука, – сказав Ламар. Він був правий.

Старлінг поклала кокон у склянку.

– Може, дасте подивитися якомусь консультанту з сільського господарства? – запропонував Ламар.

Коли тіло лежало на животі, знімати відбитки було легше. Старлінг наготувалася до найгіршого, але жодні втомливі й делікатні методи ін’єкцій чи напальчники не знадобилися. Вона знімала відбитки стосиком тонких платівок, що тримався на пристрої у формі підкови. Також вона зняла відбитки з ніг, на той випадок, якщо вони зможуть посилатися лише на дитячі картки з лікарні.

Біля плечей бракувало двох трикутних шматків шкіри. Старлінг їх сфотографувала.

– І виміряйте, – сказав Кроуфорд. – Він поранив дівчину з Акрона, коли зрізав із неї одяг, не більш ніж подряпав, але рана збігалася з розрізом на спині її блузки, яку знайшли при дорозі. А це щось новеньке. Такого я ще не бачив.

– На задньому боці литки відмітина, схожа на опік, – сказала Старлінг.

– Зі старими таке часто трапляється, – озвався Ламар.

– Що? – перепитав Кроуфорд.

– КАЖУ, ЗІ СТАРИМИ ТАКЕ ЧАСТО ТРАПЛЯЄТЬСЯ.

– Я вас розчув, просто хочу, аби ви пояснили. Що там зі старими?

– Інколи старі відходять на той світ, укрившись електроковдрою, а коли помирають, вона їх обпікає, хоча й геть не гаряча. Бо від електричної ковдри мертві люди отримують опіки. Бо ж циркуляції нема.

– Попросимо патологоанатома з Клакстона провести тести, щоб виявити, чи опік був посмертним, – звернувся Кроуфорд до Старлінг.

– Напевне, то глушник, – сказав Ламар.

– Що?

– ГЛУШ… глушник. То того разу, як Біллі Петрі встрелили на смерть і скинули тіло в багажник його власної машини? Його дружина їздила тою машиною дні два чи три, видивляючись чоловіка. Коли Біллі сюди принесли, то глушник був розпікся під багажником та так само його попалив, тільки на стегні, – сказав Ламар. – Я ніколи не кладу продукти в багажник, бо ж морозиво тане.

– Гарна думка, Ламаре, от би ви на мене працювали, – відповів Кроуфорд. – А ви не знаєте хлопців, які знайшли її в річці?

– Джеббо Франклін і його брат Бубба.

– Чим вони займаються?

– Б’ються в «Лосі», кепкують із народу, хоча нікому не заважають, але ж дехто приходить до «Лося» просто випити, заморений після того, як цілий день був споглядав скорботних, а тут тобі – сідай-но, Ламаре, заграй «Філіппінську крихітку»[69]. І змушує того декого раз по раз грати «Філіппінську крихітку» на старому липкому піаніно в барі. Ось що полюбляє Джеббо. Ну, ми навигадуємо до біса слів, якщо ти не знаєш, і цього разу все заримуємо, щоб мене чорти вхопили, отак він каже. А тоді отримує чек від спілки ветеранів і десь на Різдво їде просихати у Вірджинію. Я вже п’ятнадцять років чекаю його на цьому столі.

– Буде потрібен аналіз на серотонін у проколах від гачків, – сказав Кроуфорд. – Я направлю патологові записку.

– Ті гачки надто близько ‘дне до ‘дного, – зауважив Ламар.

– Що ви кажете?

– Франкліни поставили перемет, на якому гачки понавішано надто близько. То ж порушення. Ма’ть, саме тому вони повідомили тільки сьогодні вранці.

– Шериф сказав, що вони були мисливцями на качок.

– Не сумніваюся, що саме так вони йому й представились, – відповів Ламар. – Вони вам іще розкажуть, як боролися з Дюком Кеомукою в Гонолулу, у парі з Сателітом Монро[70]. Можете й у це повірити, якщо схочете. Беріть велику торбу, і вони вас поведуть полювати на бекаса[71], якщо вам до вподоби бекас. Та ще й склянку більярду[72] наллють.

– То що ж, по-вашому, сталося, Ламаре?

– То Франкліни поставили перемет, отой їхній перемет із незаконними гачками, а тоді вони його витягували, аби подивитися, чи не піймалася риба.

– Чому ви так вирішили?

– Бо цій леді ще зарано спливати.

– Так.

– Тож якби вони не витягали того перемету, то ніколи б на неї не натрапили. Ма’ть, вони спочатку перелякалися та втекли, але зрештою сповістили поліцію. Гадаю, тут не завадить викликати мисливського інспектора.

– Певно, що так, – сказав Кроуфорд.

– Ще вони часто возять за заднім сидінням свого «ремчарджера»[73] телефон із індукторною ручкою, а то вже великий, гарний штраф, та й у холодну можна загриміти.

Кроуфорд підвів брови.

– Щоб «зателефонити» рибу, – пояснила Старлінг. – Оглушити її електричним струмом, коли у воду занурюють дроти та провертають ручку індуктора. Риба спливає на поверхню, лишається тільки позбирати.

– Точно, – погодився Ламар, – то ви тутешня?

– Так багато де роблять, – відповіла вона.

Старлінг відчувала потребу щось сказати, перш ніж вони застебнуть пластиковий мішок, – зробити якийсь жест чи висловити якесь зобов’язання. Зрештою вона лиш похитала головою та взялася