Читати книгу - "Жовтий князь"

class="p1">– Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогодні легше?

Немає відповіді.

«…Мабуть, мама сплять», – подумала так і знов порається з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печі, – нервами відчула: це не так, як завжди. Здається, дивна відсутність настала в хаті. І це відчуття все наростало і все дужче непокоїло Дарію Олександрівну. Вона злізла на піл і підійшла до печі; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула.

Тишина.

Прихилилася тоді Дарія Олександрівна – глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона не стрималася і розпачливо скрикнула: «Мамо!..»

Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими і темними в заглибинах! – а застиглий рот був трішки відкритий.

Взяла її руку Дарія Олександрівна: холодна рука! Безживна, ніби сама кістка в рукаві.

Тоді жаль з гіркою образою за оце життя, закінчене в нещасті, але все праведне, все світле, – поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця.

Дарія Олександрівна мовчить біля печі, а сльози біжать, біжать неслухняні, одна по одній – ніщо не спинить їх, тільки часом судома струсить груди і плечі; і нічого не бачать очі за плачем. Лише чує вона, що діти всі збилися біля неї і менші квилять.

Коли втихли менші, видно було: вони налякані; і говорили тихо, шелестіли, як пташенята.

«…Бабуся мертва», – потім повторювали, не то переконуючи самі себе, не то питаючи маму.

Дарія Олександрівна спорядила стару на відхід і, з поміччю старшого сина, перенесла через сіни – на стіл, в другу хату, що стояла останнім часом зачинена. Так і говорили, як треба було зайти туди: «в другу хату», хоч то тільки половина житла.

– Андрійку! – наказує пошепки мати. – Піди принеси свічку: вона в скриньці, і сірники – на карнизі.

Приніс хлопець, що мати звеліла. От, горить свічка в руках бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя, що так пожовкло і вкрилось тінню, так схуднуло і запалося. Сама шкіра вкриває череп. Але вираз був спокійний. І навіть здавалося: ледве помітний відтінок врочистості оповив обличчя.

– Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! – просить мати, стримуючи плач і з зупинками вимовляючи слова.

Послухалися малі, посхиляли чола: шепчуть, хто як уміє.

– А тепер ідіть, мої любі, я сама побуду коло бабусі!

Чує мати, як вони перейшли через сіни в світлицю і двері зачинили.

Видається їй – тут стара десь і глядить невидимо, з нею говорити можна: почує, коли проказати.

– Мамо! – втишуючи серце, просить вона. – Я знаю: ви нас любили і все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні, не пам’ятайте, чим ми вразили!

Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби струмок залив обличчя; поки притихла.

Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.

Витерла сльози і підождала, поки очі висохнуть – не хотіла, щоб діти бачили.

Виходячи, погасила свічку в руках покійнички, бо впасти міг огонь і запалити одежу.

Того дня в хаті німо було, як ніколи; майже і не говорилося нічого. Тільки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповідала, як треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти і скалічитись.

І все остерігала дітей, нехай так багато не п’ють. Вони надто вчащали до цинкового відра з водою, що стояло на лаві, коло самого вікна – першого від дверей, і, набираючи глиняним кухлем, жадібно припадали.

– Здержуйтесь! – казала їм, коли до кухля підходили. – Не треба зайвого, бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п’ють надміру, і ноги припухли; декому вже – наче колоди, ганчір’ям обкутані: їх важко переставляти. Опухлі ноги швидко обморожуються, їх треба добре обмотувати в лахміття і зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!..

Їли борщ – бабусин стілець стояв біля стола.

Цієї ночі недовго спали. Дарії Олександрівні привиділося, що десь її чоловік гинув: та провістка пронизала їй груди, мов спис, і прогнати вдалося тільки різкими зусиллями душевними, як закляттям.

Діти питали, чи тато скоро вернеться; були якісь налякані, – їй здалося, що вгадали її страх. І хоч їх переконувала, вони враз, мов покарані, принишкли. Олена зовсім стала схожа справді на тінь: ручки тонкі, як соломинки.

А найстарший, похилившись на ліжко, неначе від втоми, але не хвороби, промовив:

– Я так лежу, як бабуся.

Мати на нього руками замахала з тривоги, від якої світ їй стемнів:

– Мовчи, що ти кажеш!

Він не відповідав і не сперечався: сказав, що мав на думці, і лежав тихо; видно, мав знання про свій час. Губи темні, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при переніссі. Обличчя висохло, і високий блідий лоб, ніби з крейди струганий, неприродно виступав і мов мерехтів: так, протопившися в сніг, тлінка з дубового коріння дивно біліє вдень, але без світучості, що – в темряві.

Мати присіла до Миколи, гладить йому чоло, відгортаючи чуб: сухий, як давно скошена травка.

В істоті хлопця вже ніби стихло життя, хоч він рівно дихав і ворушив рукою біля горла.

– Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку, – зашепотіла мати, як з лихоманки, і не знала, що тепер робити.

Він спокійно глянув широкими і пристиглими очима; довго мовчав, зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:

– Я ще житиму.

Вирішила його лагідна душа, над чим мучилась, і мирно приймала все, як тече.

Очі закрилися йому на сон.

Мати безшумно відійшла: нехай спить і вкріпиться душею з відпочинку: відійшла, як примара, сіла в своєму кутку, на полу, і здаля дивиться. Хоч би хотіла слово вимовити, не знайде сили на серці: дивиться, навіть не плаче, коли чує, як натемніла над нею найтяжча хмара. Її первісток вже їй не належить і вже нікому.

Вона в хаті найхудіша; трималася спромогою, дивною їй самій. Тільки раз подумала: «Це від терпцю мого давнього!» – бо справді з її сирітського життя приходило такого болю і прикрості, образ і хворості, що все стерплене зійшлося сьогодні, як спромога проти змори і немочі в голоді.

Сиділа без згадки про час: дивилася, як спить син; ніби стерегла при житті.