Читати книгу - "Шістка воронів"

і так знав би, що робити.

— А чому б я мав це робити?

Дівчина розгублено подивилася на Каза.

— Бо… бо…

— Ніно, чи робив я колись щось задурно?

Вона розтулила рот і, не промовивши ні слова, стулила його.

— Чи відомо тобі, до скількох людей я мав би звернутися по послугу? Скільки дати хабарів, щоб витягти Матаяса Гелвара з в’язниці? Ціна була надто високою.

— А тепер? — спромоглася запитати дівчина, хоча її очі досі люто блищали.

— А зараз Гелварова свобода стала ціннішою.

— Це…

Він підвів руку й перервав дівчину:

— Ціннішою для мене.

Ніна притиснула пальці до скронь.

— Навіть якщо ти звернешся до нього, Матаяс ніколи не погодиться допомагати тобі.

— Це лише питання важеля, Ніно.

— Ти його не знаєш.

— Не знаю? Він така сама людина, як будь-хто інший, і керують ним жадібність, гордість і біль. Ти мала б це розуміти краще за інших.

— Гелваром керує лише гордість. І ти не можеш змінити це підкупом чи катуванням.

— Може, колись це було так, Ніно, але відтоді минув дуже довгий рік. Гелвар страшенно змінився.

— Ти бачився з ним? — Її зелені очі дивилися напружено.

«Ось, — подумав Каз, — Бочка ще не позбавила тебе надії».

— Бачився.

Ніна глибоко й судомно втягнула повітря.

— Він прагне помсти, Казе.

— Прагне, а не потребує, — відповів Каз. — Важіль матиме той, хто зрозуміє різницю.

6

Ніна

Ніну нудило, але зовсім не тому, що хиталася гребна шлюпка. Вона спробувала дихати глибше, зосередитися на вогнях Кеттердамської гавані, котра зникала позаду, і на розміреному плюскоті весел у воді. Поруч із нею Каз надягав маску й плащ, а Маззен веслував із якоюсь нещадною й агресивною швидкістю, наближаючи човен до Терреніела, — одного з мініатюрних віддалених керчинських островів, — ближче до в’язниці Пекельні Ворота й Матаяса.

Низько над водою стелився туман, закручуючись вологими стовпами. Він ніс із собою запах дьогтю, різних машинерій імперіумської верфі та щось іще — солодкавий сморід тіл, що гнили на Баржі Женця — у місці, куди Кеттердам викидав тих, хто не заслуговував бути похованим на заміських цвинтарях.

«Огидно», — подумала Ніна, загортаючись щільніше в плащ. Чому люди взагалі хотіли жити в місті, як це, їй не вдавалося збагнути.

Маззен веслував і радісно щось наспівував. Ніна була знайома з ним лише поверхово — викидайло й вибивальник грошей, як і нещасний Великий Болліґер. Вона уникала Рейки й «Воронячого клубу» всіма силами. Каз через це називав її снобом, але дівчину мало непокоїло, що він думає про її вподобання. Ніна озирнулася на широченні Маззенові плечі й замислилася, чи Каз узяв його із собою, аби той веслував, чи чекав на проблеми.

«Звісно ж, у нас будуть проблеми». Вони лаштуються вдертися до в’язниці. «Ми ж не на вечірку зібралися. То чому ж одяглися, наче на вечірку?»

Вона зустрілася з Казом і Маззеном у П’ятій гавані опівночі, і, щойно спустилася до шлюпки, Каз простягнув їй синій шовковий плащ із каптуром і вуаль, що пасувала до нього, — це було вбрання Втраченої Нареченої, один із тих костюмів, котрі так полюбляли вдягати шукачі насолод, коли потрапляли до Бочки. Бреккер убрався у велетенський помаранчевий плащ, а на голову натягнув маску Безумця; Маззен виглядав так само. Залишилося знайти сцену, і вони можуть зіграти одну з тих дикунських, моторошних вистав «Комеді Бруте», котру в Керчі вітали гучними оплесками.

Каз злегка підштовхнув її ліктем:

— Опусти вуаль.

Він також надягнув на обличчя свою маску — довгий ніс і вирячені очі в тумані ввижалися ще страхітливішими.

Ніна майже здалася й збиралася запитати, для чого потрібні костюми, але раптом помітила, що вони не самі. Крізь пасма туману дівчина побачила обриси інших човнів, котрі рухалися поруч, а на них сиділи інші Безумці, інші Наречені, Багряний Пан і Королева Скарабеїв. Які справи чекали на цих людей у Пекельних Воротах?

Каз відмовився повідомляти їй деталі свого плану, а коли вона спробувала наполягти, сказав лише: «Сідай у човен». Це був типовий Бреккер. Він знав, що не має розповідати їй нічого, тому що Матаясова свобода так вабила дівчину, що вже й без того затьмарила її здоровий глузд. Ніна намагалася вмовити Каза визволити Гелвара з в’язниці більшу частину року. Тепер він міг запропонувати Матаясові не лише свободу, але й винагороду, на яку вона навіть сподіватися не могла.

Коли вони дісталися до скелястих берегів Терренієла, у темряві миготіло лише кілька вогників. Чутно було, як хвилі розбиваються об каміння.

— Хіба ти не міг просто підкупити начальника в’язниці? — прошепотіла Ніна.

— Я не хотів, аби він знав, що має те, що мені потрібно.

Коли дно човна зашаруділо піском, два чоловіки вибігли й витягли його на берег. Інші човни, котрі Ніна бачила, приставали до тієї самої невеличкої бухти, що й вони. Кільканадцять чоловіків, котрі безперестанно лаялися й бурчали, виштовхували їх на берег. Крізь серпанок вуалі їхні силуети здавалися нечіткими, але дівчина помітила на передпліччях татуювання — дику кішку, що згорнулася клубочком, — символ Десятицентових Левів.

— Гроші, — сказав один із них, коли вони вилізли із човна.

Каз простягнув жменю крюґе, і, щойно їх перелічили, Десятицентові Леви помахали руками.

Вони йшли вздовж нерівного шляху, освітленого низкою факелів, до підвітряного боку в’язниці. Ніна нахилила голову й пильно подивилася на високі темні вежі фортеці, відомої як Пекельні Ворота — чорний кам’яний кулак, що стримів між морем і небом. Раніше вона бачила його здалеку, коли заплатила рибалці, щоб той вивіз її з острова. Але коли дівчина попросила підплисти трошки ближче, рибалка відмовився.

— Там чатують мерзенні акули, — стверджував чоловік, — із повними животами крові в’язнів.

Ніна здригнулася від однієї згадки.

Двері були відчинені й підперті. Один із членів Десятицентових Левів провів усіх досередини. Вони увійшли до темної й на диво чистої кухні, на стінах котрої висіли велетенські діжки, що більше пасували б для прання, ніж для приготування їжі. Запах тут був дивний — якась суміш оцту й шавлії. «Як на кухні крамаря», — подумала Ніна. У Керчі вірили, що робота — це близький родич молитви. Може, дружини купців приходили сюди, щоб відчищати підлоги, стіни й вікна, прославляючи Ґхезена — бога виробництва й торгівлі — милом, водою й подразненням рук. Ніна стримувалася, щоб не покепкувати. Хай чистять усе, що їм подобається. Крізь цей здоровий запах пробивався невитравний сморід плісняви, сечі й немитих тіл. Щоб позбутися його, мало статися справжнє диво.

Вони минули вологий вхідний коридор, і Ніна подумала, що