Читати книгу - "Ляля"

віруючою. Ходила на службу, на процесії... Пригадую, як одного разу якась пані підійшла до п’ятирічної на вигляд дівчинки, яка втомилася розсипати пелюстки й присіла на східцях костьола так, що видко було колінця. Пані спинилася перед нею, грізно зиркнула, тоді різко обсмикнула їй сукенку й просичала: «Прикрий своє грішне тілисько!» До п’ятирічної дівчинки... Мені дуже ці меси подобалися, дуже подобалося розсипати пелюстки й молитися, і страшенно хотілося, щоб тато ходив зі мною на месу. Через це я вирішила стати черницею. Планувала собі, що коли виросту, то поїду з місією до Африки чи до інших далеких країв, а тим часом завдавала собі болю, готуючись до мучеництва. Танка Прилуська зі своїм молодшим братом прив’язували мене до дерева, зривали жмути кропиви і, тримаючи її крізь якусь ганчірку, бичували мало не всеньке моє тіло; я з усім погоджувалася й смиренно страждала, проте попередила про одне: не жалити мені носа. Мене можна шмагати, мені зробляться пухирі завбільшки як горіхи, проте не на обличчі й особливо — не на носі. І що ж зробила Танка? Звісно, шмагонула мене по носі, сказавши, що коли я маю умертвляти тіло, то геть усе без винятку, бо коли мене впіймають тубільці, то не запитають, як саме катувати. І тоді я схопилася, усе моє покликання до смиренного життя й любові враз щезло; я помчала за Прилуськими й віддухопелила їх добряче обох.

— Ну, тоді вона й справді не надто приємна. Справжнісінька Ганя-людожерка.

— Вредна вона була, авжеж. Це в неї від батька, він теж був бовдур. Офіцер. Тато з нього глузував: «У пана Прилуського короткий ніс і ще коротший розум». Колись, пригадую, він прийшов із дружиною, яка була чарівною особою, і тато, здається, трішки за нею упадав, платонічно, але все-таки... візит уже закінчувався, пані Прилуська кудись поспішала й мала вже йти, аж тут раптом за вікнами вперіщив дощ... І пан Прилуський сказав: «Кохана, повертайся сама, бо в мене новий мундир, і я не хочу, аби він змок». Тато розгнівався й мовив: «Що ж, якщо ваш чоловік боїться, що йому намокне мундир, то, може, нехай іще в нас почекає, а я вас проведу». І провів. Другий такий чудовий чоловік — то пан Ярузельський: низенький потворний покруч, який не працював, лише цілими днями лежав у гамаку, доки пані Ярузельська, велика й ставна жінка, керувала швальнею, де виготовляли вишукану постіль, займалася своїм домом та ще час від часу отруювала нам життя. Вона завжди з нами сварилася, бо була ендечкою, а ми захищали соціаліста Пілсудського. Та, зрештою, вона була дуже розумною, і тато її жалів.

І відразу за пані Ярузельською бабуся пригадує собі інженера Р-сього, колекціонера, що сидів собі у своєму домі, немов у Сезамі, оточений прерізними скарбами: порцеляною, сріблом, картинами, рідкісними чудовими книжками та іншим, і тремтів над отим Сезамом, неначе отаман розбійників або джин на дні океану, що побивається через перлини, розкидані щедрою рукою морським гротом; усі навколо вже провели собі електрику й замість щовечірньої кіптяви від гасової лампи отримали сичання лампочок і перебої в постачанні струму з електростанції, проте інженер Р-ський навіть і не думав впустити до свого дому робітників. По-перше, вони неодмінно щось розіб’ють і розчавлять, а, по-друге, обов’язково розкажуть про скарби своїм сумнівним дружкам, і пограбування не уникнеш. От моя бабуня — то інша справа: у неї не було сумнівних дружків, і вона вміла пересуватися кабінетом старожитностей інженера Р-ського, а до всього ще й захоплювалася прегарними речима майже так само, як їхній власник. Тож не дивно, що інженер любив, коли вона приходила з батьком, і дозволяв їй ходити між таємничими стелажами й переповненими вітринами, і якось навіть подарував гарненьку філіжаночку, яка потім десь загубилася в хуртовинах історії, через що й нам шкода порцеляни...

А чого ж нам не шкода... а «Аматі»?

Прадідусь навчився грати на скрипці, коли вже мав сорок. Скрипку Аматі він отримав від Міші де Сікара, коли Міша купив собі — за гроші від мережі банків — «Страдіварі». Грав цілком непогано, окрім, хіба що, кількох складних творів, як-от «Куяв’як» Венявського. Та загалом давав собі раду непогано й часто запрошував знайомих музикантів-аматорів, які приходили на музичні вечори. Наприклад, пана Роммеля.

— Пан Роммель був за походженням німець, польською говорив погано, на примули завжди казав «прюнелі». Приходив до нас грати з татом дуети. А ще він був батьком Маргаритки. Це ти знаєш. І ще однієї дівчини, але та була подзюбана й потворна. А Маргаритка — прегарна, от тільки страшенно висока. Як на ті часи, бо нині вона, мабуть, просто стала би моделлю. А так про неї завжди казали: «Бідолашна, де ж вона собі чоловіка знайде?» І тоді...

— Ні, ні, ні. Це було далі.

— Ага, — каже бабуня, — далі... ну, нехай. Хто там іще приходив... пан... як же його звали... ну, не пригадую. Тато йому завжди зайців давав, що їх він уполював у Лисові, бо там їх було забагато. А якось, не пригадую вже навіщо, батькові знадобилися заячі шкурки, і він запитав, чи не міг би той пан йому принести. «Ну, знаєте, пане раднику, — відказує той, — така шкурка — то річ дорога...» «Сподіваюся, — відповів батько, — що ви не порахуєте мені дорожче, ніж я вам за зайців». І тому зробилося соромно. Та зазвичай усе минало гладко, тато зі знайомими грав на скрипці, а тітка Саша акомпанувала їм на фортепіано. Мама тоді зачинялася в іншій кімнаті й казала мені по секрету: «Як же ця твоя тітка котлети відбиває». Удома точилися безкінечні суперечки про музику, особливо між мамою й тіткою Сашею, бо обидві закінчили консерваторію й були фанатичними шанувальницями своїх національних композиторів: тітка весь час: «Чайковський, Чайковський», а мама: «Шопен, Шопен». Мама грала по-польськи, тітка по-російськи, і щоб ніхто не наважився стверджувати, буцім музика — то універсальна мова; через це мама казала: «Саша відбиває котлети», а тітка: «Ірена маже», а тоді батькові доводилося їх мирити, ходячи з однієї кімнати до іншої й вислуховуючи вагомі музичні аргументи. Після Ромусиної смерті мама, зрештою, однаково затялася, що більше ніколи не сяде за фортепіано; тато її стільки разів умовляв, стільки разів просив, стільки разів пояснював, що Ромі до цього вже байдуже, та марно. Зрештою, через це стався й скандал у Косценських.

— Який скандал?

— Раз на рік, улітку, ми їздили