Читати книгу - "Чотири після півночі"

корпорацію «Дезерт Сан Бенкінг». Працював він дуже добре, що не було дивним; врешті-решт його було змайстровано, щоб отримував тільки «А», змайстровано таким, щоби благоденствував під тиском, який існує на нещадних глибинах. І подеколи, після якихось невеличких невдач на роботі (а в ті часи, всього п’ять коротких років тому, всі невдачі були невеличкими), він повертався до своєї старої квартири у Вествуді — всього за півмилі від того кондомініума, де почав жити Браян Інґал після свого розлучення, — і по кілька годин поспіль рвав на маленькі стрічки папір. Випадки роздирання паперу поступово частішали.

Упродовж тих п’яти років він мчав угору корпоративною драбиною не згірш за хорта, що женеться за механічним зайцем. Пліткарі біля водного кулера подейкували, що в славній сорокарічній історії компанії «Дезерт Сан» він цілком може стати її наймолодшим віце-президентом. Але деякі риби влаштовані так, що спроможні піднятися тільки до якогось рівня, й не вище; вони вибухнуть, якщо порушать вбудовані в них обмеження.

Вісім місяців тому Креґа Тумі призначили керувати його першим цілком самостійним великим проектом — корпоративний еквівалент магістерської дисертації. Цей проект було створено відділом облігацій. Облігації — іноземні облігації й сміттєві облігації (часто це означало те саме) — були Креґовою спеціалізацією. Цим проектом передбачалася купівля обмеженої кількості сумнівних південноамериканських облігацій — іноді називаних «облігаціями безнадійних боргів» — за ретельно встановленим розкладом. Зважаючи на обмежені терміни страховки, якою забезпечувалися ці облігації, і набагато більші податкові знижки, якими забезпечувалися такі оборудки (Дядько Сем ледь не на стіну дерся, щоб вберегти складну структуру південноамериканської заборгованості від розвалу на манір карткового будиночка), теорія, на якій ґрунтувалися ці придбання, була доволі безпечною. Просто все мусило робитися обережно.

Креґ Тумі презентував зухвалий план, від якого у багатьох полізли вгору брови. План полягав у великій закупівлі різних аргентинських облігацій, які загалом вважалися найгіршими з того сміття, що було на ринку. Креґ наполегливо і переконливо відстоював свій план, надаючи факти, цифри й прогнози на доведення власного твердження, що аргентинські облігації є достобіса надійнішими, ніж вони здаються. За одним сміливим ходом, доводив він, «Дезерт Сан» може стати найважливішим — і найбагатшим — покупцем іноземних облігацій на Американському Заході. Гроші, які вони зароблять, казав він, набагато менш важливі, ніж той довготерміновий рівень довіри, який вони собі забезпечать.

Після багатьох обговорень — і подекуди гарячих — Креґів підхід до цього проекту отримав зелене світло. Після тієї наради старший віце-президент Том Голбі відвів Креґа вбік, щоби поздоровити… й промовити слова застереження:

— Якщо в кінці фінансового року все вийде так, як ви очікуєте, ви станете загальним улюбленцем. Якщо ж ні, Креґу, ви опинитеся у вельми бурхливій ситуації. Припускаю, наступні кілька місяців будуть для вас гарним часом, щоби збудувати собі якийсь ураганний сховок.

— Мені не потрібно жодного ураганного сховку, містере Голбі, — впевнено відповів Креґ. — Що мені знадобиться після — дельтаплан. Це буде облігаційна оборудка століття — все одно, що знайти діаманти на якомусь сільському розпродажі. От почекайте й побачите.

Того вечора він пішов додому рано, та, щойно за ним зачинилися й замкнулися на тризасувний замок двері, впевнена усмішка сповзла з обличчя Креґа. На заміну їй прийшов той тривожний, безтямний вираз. Дорогою додому Креґ накупив новинно-аналітичних тижневиків. Він поніс їх до кухні, акуратно поклав перед собою на столі і почав роздирати на довгі, вузькі смужки. Він займався цим понад шість годин. Він їх рвав, допоки «Ньюзвік», «Тайм» і «Ю Ес ньюз енд ворлд ріпорт» не вляглися шматтям довкола на підлозі. Поховавши під собою його туфлі «Ґуччі». Вигляд у Креґа був, як у єдиного, хто вижив після вибуху на фабриці з виробництва телеграфної стрічки.

Ті облігації, що він їх пропонував купувати, — і особливо аргентинські — були набагато ризикованішими, ніж він це подавав. Він проштовхнув свою пропозицію, перебільшуючи певні факти, применшуючи інші… і навіть вигадавши деякі на порожньому місці. Останніх доволі чимало, насправді. А потім прийшов додому, кілька годин рвав на смужки папір і сам дивувався — навіщо він це зробив. Він не знав про тих риб, що існують у проваллях, проживають власні життя і помирають своїми смертями, ніколи не побачивши сонця. Він не знав, що існують як риби, так і люди, для яких bête noire[107] є не тиск, а його відсутність. Він лише знав, що його ніби щось непереборно-нав’язливо примушувало купити ті облігації — приліпити собі на лоба мішень.

Тепер йому належало зустрітися в бостонському «Пруденційному центрі» з представниками департаментів облігацій п’яти великих банківських корпорацій. Там його мусить чекати глибокий обмін думками, багато теоретизувань щодо майбутнього світового ринку цінних паперів, багато дискусій про придбання протягом останніх шістнадцяти місяців і про результати тих придбань. І ще до того, як закінчиться перший день цієї триденної конференції, всі вони знатимуть те, що Креґ Тумі знає вже три місяці: скуплені ним облігації тепер коштують менше, ніж шість центів проти одного долара. А невдовзі по тому верхівка «Дезерт Сан» відкриє для себе й решту правди: він накупив їх утричі більше, ніж був уповноважений купувати. Він також вклав у цю справу всі, до останнього пенні, власні заощадження… хоча це турбуватиме їх якнайменше.

Хтозна, як може почуватися риба, виловлена в якійсь з тих глибинних западин і швидко вибрана до поверхні, до сонячного світла, про яке вона ніколи не підозрювала? Хіба не можна припустити ймовірності, що її фінальні миті заповнені екстазом, а не жахом? Що вона відчуває нищівну реальність всього того тиску тільки тоді, коли він нарешті зникає? Що в якомусь радісному шалі в останні секунди, перед тим як їй вибухнути, вона думає — тобто, якщо можна припустити, що риби думають, — «нарешті я вільна від того гніту!»? Радше за все, ні. Риби з тих темних глибин можуть взагалі нічого не відчувати, принаймні, таким чином, який ми здатні розпізнати, і вони напевне не думають… але людям це властиве.

Замість відчуття сорому, коли Креґ Тумі сходив на борт літака «Американської гідності», який готувався в рейс на Бостон, ним володіло почуття величезного полегшення і певного роду гарячково-лячного щастя. Він мусив вибухнути і розумів, що йому на це начхати. Фактично, він збагнув, що нетерпляче цього чекає. Він почувався так, ніби підіймається до поверхні і з кожної клітинки на його шкірі спадає тиск. Уперше за багато тижнів не хотілося рвати паперу. Він запав у сон ще до того, як лайнер рейсу № 29 покотився від терміналу, і