Читати книгу - "Талiсман"

з глузду, — відповіла вона. Та Джек бачив, що якась частина її хотіла повірити йому, і її подальші слова підтвердили це: — Якщо — якщо — я збожеволію настільки, щоб відпустити тебе в цю потаємну прогулянку, то маю бути впевнена, що тобі нічого не загрожує.

— Тато завжди повертався, — зауважив Джек.

— Я б радше ризикнула своїм життям, ніж твоїм, — сказала вона, і ця правда також завмерла між ними на довгу мить.

— Я зателефоную тобі, коли зможу. Але не дуже хвилюйся, якщо кілька тижнів промайнуть без мого дзвінка. Я повернуся, як і тато, що завжди повертався.

— Це все якесь божевілля, — сказала вона. — І я також збожеволіла. Як ти збираєшся дістатися до того місця, куди йдеш? І де це? Чи вистачить у тебе грошей?

— У мене є все потрібне, — відповів він, сподіваючись, що вона не прискіпуватиметься до перших двох пунктів. Але тиша тривала й тривала, тож він зрештою сказав: — Гадаю, я здебільшого йтиму пішки. Не можу багато про це розповідати, мамо.

— Джек-Мандрівник, — сказала вона. — Я майже можу повірити…

— Так, — відказав Джек. — Так, — кивав він. «І, можливо, — подумав, — ти знаєш щось із того, про що знає вона, справжня королева, тому й так легко відпускаєш мене».

— Це правильно. Я також вірю. І тому все буде добре.

— Гаразд… оскільки ти кажеш, що підеш, що б я не сказала…

— Так, піду.

— …тоді, гадаю, не має значення, що я скажу, — вона сміливо глянула на нього. — Ні, усе ж таки має. Знай. Я хочу, щоб ти повернувся якомога швидше, синку. Ти ж не йдеш просто зараз, правда?

— Я мушу. — Він глибоко вдихнув. — Так. Я рушатиму просто зараз. Щойно піду від тебе.

— Я майже повірила в ці байки. Ну звісно, ти ж син Філа Сойєра. А ти часом не придивився десь тут собі дівчинку, ні? — Вона дуже гостро глянула на нього. — Ні. Не придивився. Гаразд. Рятуй моє життя. Геть звідси! — Вона похитала головою, і Джек, подумав, що її очі по-особливому заблищали. — Якщо ти збираєшся піти, йди просто зараз, Джекі. Зателефонуй мені завтра.

— Якщо зможу. — Він підвівся.

— Якщо зможеш. Звісно. Вибач. — Вона опустила очі в порожнечу, і Джек побачив, що її погляд розфокусований. На її щоках горіли червоні плями.

Джек нахилився і поцілував її, але вона лише кивнула йому на прощання. Офіціантка витріщалася на них, ніби вони двоє виконували виставу. Що б там зараз мама не казала, Джек гадав, що він зміг знизити рівень її невіри десь до п’ятдесяти відсотків; а це означало, що вона більше не знала, у що вірити.

Вона на хвильку затримала на ньому свій погляд, і Джек знову побачив той лихоманливий блиск в її очах. Злість; сльози?

— Бережи себе, — мовила вона та махнула офіціантці.

— Я люблю тебе.

— Ніколи не прощайся цими словами, — тепер вона майже всміхалася. — Іди мандруй, Джеку. Йди, доки я не збагнула, яке це божевілля.

— Уже пішов, — відповів він, розвернувся і вийшов з ресторану.

Здавалося, що голову щось стисло, так, ніби кістки черепа розрослися настільки, що бракувало плоті, аби вкрити їх. Порожнє жовтаве сонячне світло било просто в очі. Джек почув, як дзенькнув маленький дзвіночок, а за мить — із грюкотом затріснулися двері кав’ярні «Чай і варення Аркадії». Він кліпнув; перебіг через Променад-авеню, не звертаючи уваги на машини. Опинившись на тротуарі по той бік вулиці, збагнув, що доведеться заскочити назад у номер, щоб узяти трохи одягу. До часу, коли Джек відчиняв величезні головні двері готелю, матір досі не вийшла з кав’ярні.

Портьє відступив на крок і зловісно зиркнув. Джек відчував, що той чоловік випромінював якусь емоцію, та з хвильку не міг збагнути, чому ж портьє настільки бурхливо зреагував на його появу. Здавалося, що розмова з матір’ю — насправді, значно коротша, ніж він собі намислив — тривала кілька днів. На тому березі широкої затоки часу, де він сидів у кав’ярні «Чай і варення», Джек назвав цього портьє мурлом. Чи має він вибачитися? По правді, він навіть не пам’ятав, чому так визвірився на цього портьє…

Матір відпустила його — дала дозвіл вирушити в подорож; і тільки тепер, рухаючись під шквальним вогнем погляду, він нарешті збагнув чому. Він не згадував прямо про Талісман, та навіть якби й згадав — якби заговорив про найдивніший аспект своєї місії — вона б і на це пристала. І якби він сказав, що збирається принести метелика завдовжки з фут і запекти його в духовці, то вона б погодилася з’їсти й запеченого метелика. І нехай би вона підсміювалася, але ця згода була би щирою. Це ж наскільки глибоким має бути її страх, якщо вона ладна хапатися навіть за такі соломинки.

І все ж вона хапалася, бо підсвідомо знала, що це була цегла, а не соломинки. Матір дозволила йому піти, бо глибоко всередині також знала про Території.

Чи не прокидалася вона інколи ночами від імені Лаура Делосіан, що лунало в її голові?

Піднявшись до номера 407—408, він, не розбираючи, накидав одяг у рюкзак: якщо знаходив у шафі щось не надто велике, то брав. Сорочки, шкарпетки, светр, боксерки. Джек щільно згорнув пару рудуватих джинсів і, доклавши зусиль, також запхав їх усередину; а тоді збагнув, що ноша виявляється заважкою, тому повитягував більшу частину сорочок і шкарпеток. Светр також лишився в номері. Останньої миті Джек згадав про зубну щітку. А тоді натягнув на плечі лямки та відчув вагу рюкзака за спиною — не настільки вже й важко. Ці декілька фунтів він міг би нести цілий день. Джек просто стояв посеред вітальні в готельному номері і раптом відчув — на диво, гостро — відсутність певної людини чи навіть речі, з якою він міг би попрощатися. Мама не повернеться в номер доти, доки не буде впевнена, що він уже пішов: бо якщо побачить його зараз, то накаже лишитися. Він не міг попрощатися і з цими трьома кімнатами, як із будинком, який любив: готельні номери були байдужими до від’їздів. Зрештою він підійшов до телефону, біля якого лежав нотатник з емблемою готелю на тонкому, ніби яєчна шкаралупа, папері, а тоді тонким тупим олівцем із логотипом