Читати книгу - "День гніву"

осадив коня старий, аж застогнав клубистий бахмат, козацька кіннота вирівнялась за Бурляєвою шаблею. І зударились, як дві тучі, тільки чули в обох таборах лязк і свистіння криці.

Касюхна, любка коронного гетьманича, закрила очі долонями. Страшно стало.

— Перуть наші хамів, — дивився Потоцький, — славно взяли легкі панцерні, з копита. І хами не пускають. Січуть, пеські синове, вміють сікти.

Лави знялись, рознялись і проїхали. На полі зостались тільки купами збиті вершники, їхні коні почвалували в боки, пінячись од шалу. Суремка заграла — рушила піхота.

Шомберґ повів штурм у лоб, на вози обозу, зчеплені ланцюгами, на шанці й вали.

Хлопець, званий Семенком, й Максим лежали з купою сіроми в очереті над потоком. Сірому ще не пускали на вали, запорожці не хотіли й бачити її, вошиву й гомінку, без усякого поняття про війну.

— Умрем тут, братчики, так тут і вигублять нас ляхове.

Комарі хмарами ширяли над рогозом. Кусючі так і обсідали мужву, й обкусані попухлі обличчя Семенкові видавались чортячими; сльозоточива вівкала чернь, надслуховуючи битевного лязку.

— Господа ради оставил я дом, — плакав бурсак, — хто ми заплатит за теє убожство моє. Вигублять, вигублять нас, содомляне…

— Помовчи ти, божий дурню, чого-сь ішов, коли так штанами трясеш?..

Бурсак сидів по-турецьки, на колінах тримаючи бердиша, й по набряклому безвусому, як у євнуха, обличчі текли потоки бруду й крові — від комарів не міг обігнатися.

— Огнепальної, сіканої смерті боюсь, ох і важко боюсь. Прийшов я, оставивши все, бо печусь за отчизну. Але правду отригну, не втаю — боюсь смерті, як кожний смертний.

— Так було біля цицьки зостатись, — вкинув Авратинський зі Ставищ (йому теж вгріли гайдуки так, що ледве прибився), — тільки баламутиш добрих людей…

— Всі вмремо, всі поляжемо, — завив бурсак, а запорожці ішли з валів, несучи на руках ранених. Інші повзли самі, клянучи панів.

— Відбили? — крикнув Максим.

— Відбили пеських панів, але знов лізуть. Тучі лізуть, як сарана…

Семенко підвівся. На валах, на обозних возах видно було сліди штурму. Купами лежали трупи, кілля палісадів виламані, коні й бики метались пошалілі. А козацькі мушкетери не переставали палити.

— Гармати рихтують пани!..

Запорожець у жупані з розірваним рукавом, з шаблею в крові біг з валів.

— Гармати, людкове, заграють. Три яструби викотили!.. Шарпанини[168] заграють…

— Пропали, — завив бурсак, — тепер пропали, людкове. Стефанко добре дбає. Стефанко з нас саламаху зробить.

— Помовчи ти, шарапетко бісова, помовчи, личино!..

А Бурляй підіймав уже й чернь. Купа з купою знімались з-над потоку, з балки, де таборували ще запорозькі курені, з суглинкового узбережжя, з лугів за трьома дубами.

Перші стрічі взялись криваві. З поля вернулись перечесані кінні лави, не зламавши гусарії. Другий штурм відбивали таборовики, першу відсіч давали іменитіші з кошового товариства, на них можна було сполягати. Шомберґова піхота, Сапіжині стрільці з добре нам’ятими чубами покотились з валів. Але не ставало патронів і людей.

— Піднімайте купи, — кричав Бурляй, басуючи на коні між возами, — піднімайте саламашників, пес їх морду лизав, нехай і вони попробують пороху. Нехай хоч трохи воші витрусять! Піднімайте їх, отамання!.. Хай тепер покажуть, що вміють…

І жартував, і посміхався, але жерла тривога — пани викочували гармати і перешиковували корогви — квадрати піхоти, щетинячись списами, густо чорніли на зелених травах і рушали до штурму, слухаючи бубнів.

Бомба смальнула в віз, зараз біля Бурляя, шкамаття полетіло в нього, оглянувся — в калюжах крові вовтузились три козаки, лицем до землі. Один вив, схопившись за живіт, коні, дико іржучи, рвались, прив’язані до люшень.

— Не жахайтесь, братчики, — загримів Бурляй, — огнепальної смерті не бійтесь. Кому де написано, там і згине… Дайте і їм відвіт, скурчим бикам…

Три невеличкі гарматки, звані «совами», заграли й з козацького боку. Били криво. Ядра виривали кім’я мокрої землі, не досягали й рядів. Пани реготались.

— Вишкірите ще зуби, вишкірите!

— Замало сала наїлись, хами, — крикнув польський хорунжий, що витанцьовував на білому коні перед лавами так, як би куля його не брала, — мало духу з саламахи!..

— Вставайте, людкове, в ім’я Боже, — підняв купу з очерету курінний з тихим глухим голосом, — рушаєм в ім’я Боже!..

Семенко стиснув кріпше кісся й побіг у юрбі, що метнулась, ощетинена вістрями, ліворуч, у поле.

* * *

Стефан Потоцький, людина з римським профілем, з кучером льняного, м’якого кольору, з пухкими, завжди вологими вустами, тільки гадано легковажив цю кампанію. Півтверезий, слухав він у кам’янецькому покої батька інструкцій, а єзуїтські патери, мовчки посміхаючись, кивали лисіючими головами, батько сидів товстенний, височенний, надто вузькораменний до свойого кадовба, литий слуцький пояс ледве охоплював його черево й раптовність, нагла кров Потоцьких рвалась з вибалушених очей.

Похід мав бути прогулянкою — першим хрещенням на рубежах Диких Піль, а хамство розчавлене, згноблене, покаране так, як і треба, так, щоб довго-довго не загоювались рани, і взагалі — краще доскінного каліцтва завдати хамам, ніж смерті, краще каліцтва, ніж смерті — для гідри це пам’ятка, це довічне мементо.

Безвітряна весна, це сонце, що лютує раптовно, пропікає сталь панцера, невиданий простір — без краю, без опори для втомлених очей, що набрякають, червоніють від тремтливого повітря, просяклого їдким золотим пилом.

І тут не тверезів, від мальвазії було млосно, в голові бродило й нило — може, від ваготи шолома; коли зняв його, на чолі червона різка пруга. Ридван закиданий безліччю дрібних і непотрібних речей — пудрениці, флакони, віяла, дзеркальця, страусові пера, пір’їнки, як сніжинки, на атласовому оббитті; така похідна квартира, бенкетарня, спальня, хміль, шал і нудьга.

Відгортав лебединий пушок, що торочив Касьчину сукню, й цілував худе тремтливе рам’я. І Каська була п’яна, завжди п’яна, з шарлатними рум’янцями на щоках, писклива, ця пишна повія, мабуть, із Кракова, молодий Сапіга передав її Стефанові; боятися б тільки французької недуги, кажуть, Сапіга набрався її у Фландрії.

Зім’яти хлопів, чому ще не зім’яли, чому ще воловодяться, битва таки справжня, зовсім не прогулянка, кулі свищуть зовсім, як сичання ос, в сонці рудо виблиск шабель, цяхкання їх, іржання коней і, врешті, гуд нових гармат, тих польових гармат, що їх Сапіга взяв у поле, щоб випробувати.

Каська заснула. Спала, зібгавшись, як котя, випнувши шию і навіть вишкіривши у сні, в посміху, погані гнилуваті зуби. Спала, розморившись від хвилювання битви, від сонця, від мальвазії.

— Б’ємо, ваша гетьманська мосте, б’ємо хамів, аж пір’я летить, — сказав Семп Сарбевський з почоту, що стояв кінно коло ридвану.

Прапори шелевіли на безвітр’ї.

— Дддо вечора ссскінчити, fiat[169], fiat, мостіпанове, задддовго триває. Ще не розірвали табору?