Читати книгу - "Дім дивних дітей"

то як, дядьку, стосовно авіанальоту?

— Не гарячкуй, всьому свій час. Так, оті бісові фріци… як же ж можна таке забути!

І дядько Оґґі заходився розлого описувати життя, яким воно було під час німецьких авіаційних рейдів: виття сирен, люди, що панічно втікають до бомбосховищ, добровільний оповісник, що бігав уночі від хати до хати, перевіряючи, чи всі мешканці позапинали вікна і чи всі ліхтарі на вулиці вимкнені, щоби позбавити ворожих пілотів можливості прицільно скидати бомби. Острів’яни намагалися підготуватися до нальоту якнайкраще, хоча насправді не вірили, що їх уразить бомба, зважаючи на те, що всі важливі цілі — порти та підприємства — були розташовані на великій землі, об’єкти набагато важливіші за невеличку зенітну батарею на острові Кернгольм. Але одної ночі на них таки посипалися бомби.

— Стояв жахливий шум, — пригадував Оггі. — Наче по острову гупали ногами велетні; здавалося, це триватиме без кінця. Вони нас добряче потрусили, хоча, хвала Всевишньому, в місті ніхто не загинув. Чого не можна було сказати про наших зенітників — хоча вони відчайдушно відстрілювалися — та бідолашних сиріт з притулку. Достатньо було однієї бомби. Віддали свої життя за Британію, ось так. Тож звідки б вони не приїхали сюди, Господи, благослови їхні душі.

— А чи не пам’ятаєте ви, коли саме це сталося? — поцікавився я. — На початку війни чи пізніше?

— Я можу навіть точну дату назвати, — відповів дядько Оґґі. — То було третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

— А ви впевнені? Ну, що то сталося саме того дня?

— Я так і не потрапив на війну, — сказав Оґґі. — Був на рік молодший, ніж треба. Тому ота ніч і стала всією моєю війною. Так, я впевнений, що не помиляюся.

Я розгублено замовк. Може, подумалося мені, зі мною хтось жарти жартує? Химерні й несмішні жарти?

— І нікому з тих дітей не вдалося вижити? — поцікавився Мартін.

Дід на хвилину замислився, уставившись поглядом у стелю.

— Тепер, коли ти спитав, я пригадую, що декому вдалося. Одному хлопцеві, не старшому, аніж оцей. — І, напружено пригадуючи минуле, він навіть припинив погойдуватися у своєму кріслі. — З’явився у місті на ранок після нальоту без жодної подряпинки. Здався абсолютно незворушним, зважаючи на те, що він щойно став свідком того, як усі його товариші вирушили у кращий світ. І оця його незворушність була найхимернішою обставиною.

— Напевне, він перебував у стані шоку чи контузії, — припустив Мартін.

— І недивно, — погодився його дядько. — Він заговорив лише один раз — спитав мого батька, коли вирушає до великої землі наступний човен. Сказав, що хоче взяти в руки зброю і повбивати усіх клятих потвор, які вбили його товаришів.

Розповідь дядька Оґґі здавалася так само надуманою і притягнутою за вуха, як і розповіді мого діда Портмана, однак я не мав підстав йому не вірити.

— Я знав його, — мовив я. — То був мій дідо.

Мартін з дядьком спантеличено витріщилися на мене.

— Отакої! — вигукнув Оґґі. — Хто б міг подумати.

Я вибачився і підвівся, щоби піти. Мартін зауважив, що я маю поганий вигляд, і визвався провести мене до бару, але я відмовився. Мені треба було побути на самоті зі своїми думками.

— Тоді заходь, як тільки буде змога, — запропонував він, і я пообіцяв, що зайду.

Назад я добирався довго, йдучи повз ліхтарі гавані, що гойдалися від вітру, і вдихаючи повітря, важке від морської солі та диму з сотні димарів. Вийшовши на край причалу, я дивився, як над водою сходить місяць, і уявляв, як отого жахливого ранку після авіанальоту тут стоїть мій дідусь, онімілий від шоку, і чекає на човен, що повезе його геть від смертей, які він щойно пережив, на війну, де смертей буде ще більше. Нема порятунку від потвор, навіть на цьому острові, який на мапі не більший за зернину, на острові, захищеному туманними пагорбами, гострими скелями та гуркотливими хвилями. Ніде немає порятунку. Саме від цієї жахливої правди і намагався захистити мене мій дідо.

Я почув, як вдалині чмихнули й замовкли генератори, і всі ліхтарі в гавані та у вікнах будинків яскраво спалахнули наостанок і згасли. Я спробував уявити собі цю картину з повітря — коли увесь острів зненацька спалахує і щезає у темряві так, наче його ніколи й не було. Мов якась супернова зірка в мініатюрі.

* * *

Я йшов назад під місячним світлом, почуваючись маленьким та нещасним. Татка я застав у барі за тим самим столом; перед ним стояла тарілка з біфштексом у підливі, що вже встигла загуснути.

— Погляньте, хто прийшов, — мовив він, коли я сідав за стіл. — Я зберіг тобі твою порцію вечері.

— Я не голодний, — відказав я і розповів йому те, що дізнався про дідуся Портмана.

Здавалося, ця новина більше розсердила батька, аніж здивувала.

— Як це так — він жодного разу не торкався цієї теми, — мовив він. — Жодного разу!

Я розумів його гнів: коли дідусь щось приховує від свого онука, то одне, але коли батько приховує щось від сина — то зовсім інше. Та ще й так довго!

Я спробував скерувати розмову в позитивний бік.

— Приголомшує, еге ж? Ну — все оте, що йому довелося пережити.

Батько кивнув.

— Гадаю, тепер ми вже ніколи не дізнаємося про це в подробицях.

— Дідо Портман добре зберігав свої таємниці, еге ж?

— Жартуєш? Та то був ядерний заряд емоцій!

— Взагалі-то, це дещо пояснює. Наприклад, його постійне намагання вшитися з дому, коли ти був малим.

Татко кинув на мене колючий погляд, і я збагнув, що мені треба якомога швидше розтлумачити суть сказаного, щоби не зайти надто далеко.

— Йому двічі доводилося втрачати свою родину: один раз у Польщі, другий — отут, на цьому острові, де він втратив прийомну родину. Тому коли з’явилися ти і тітка Сюзі…

— Ти хочеш сказати, що він студив воду, обпалившись молоком?

— Я не жартую. Тобі не здається, що, зрештою, він міг і не зраджувати бабусю?

— Не знаю, Джейку. Переконаний, що все у житті не таке просте, як здається. — Він зітхнув, від чого скло всередині його склянки з пивом запітніло. — Втім, схоже, я здогадався, що насправді це пояснює. Чому ви з дідом були такі