Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, — і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а самé лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом — і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, — безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом — непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.

Він наслухав свою смерть; так воно й мало бути. Усвідомлював це без страху, хіба що з тією неймовірною ясністю, яка зазвичай наростає, коли підступає лихоманка. І тепер ось, лежачи в темряві, наслухаючи темряву, він збагнув усе власне життя, збагнув, якою великою мірою було воно повсякчасним наслуханням того, як проростала смерть, як проростало її усвідомлення, проростав той зародок смерти, який в кожне життя вкладено вже на його початку і визначає його, — проростання подвійне, потрійне, де одне випливає з одного і з ним проростає, і кожне — попереднього образ і саме тому — його втілення… Хіба ж не була то омріяна сила всіх образів, а тих, котрі здатні життя визначати, — і поготів? І чи не стосувалося це й образу тієї печери — всесвітньої ночі вмістища, яке дивовижно, сіючи страх перед безчассям, важкозоряно вічність вістуючи, смертельним склепінням звелось над усім буттям? Бо те, що колись давно, у його дитинстві, було по-дитячому дитячим уявленням про смерть, уявленням про могилу, в яку опускають уже мертве тіло, розгорнулося згодом у величний образ печери-вмістища, і тому зведення склепу в неаполітанській бухті, там, поблизу позиліпського ґроту, було чимось більшим, аніж просто повторення і наочне утілення давніх дитячих уявлень; ні, споруда та стала символічним утіленням всеосяжного смерти склепіння — можливо, усе ще дитинно-наївним через оті по-земному невеликі розміри склепу, але все ж таки був то символ могутнього, всеосяжного простору смерти, де він, хто від давніх-давен мету свою знав, одначе шукав її, шукав свого шляху під смерти склепінням, де він ціле життя спав-мріяв з розплющеними очима. Заради всеосяжної влади, яку обіцяла мета ця, він так довго, далебі, надто довго шукав свого місця й призначення, заради цієї мети, про яку завжди знав, але яку ніколи не усвідомлював, він, нічим невдоволений, хоч би за що в житті брався, кидав усе, нічого до кінця не довівши, не годен лишатись ні лікарем, ані астрономом, ані вченим філософом і навчителем, а вже вгамуватися — то й поготів. Вимогливий, недосяжний образ пізнання, суворий образ пізнання смерти невідступно стояв перед очима, і його не вдовольняло ремесло жодне, бо нема ремесла, яке не слугувало б лише і тільки пізнанню життя — за винятком того одного-єдиного, до якого він зрештою і прибивсь і яке має назву поезія; о, це найдивовижніше із усіх людських захоплень, єдине, що слугує пізнанню смерти. Лише той, хто живе у проміжному царстві прощання — о, тепер воно вже зосталось позаду, й вороття до нього немає, — лише той, хто застиг на березі річки, далеко від верхів’я її, далеко від гирла її, в сутінках, — лише той передчуває смерть, лише той відчуває над собою владу смерти й, слугуючи смерті, скидається на жерця, що, з огляду на свій сан, на свій сан жерця, підноситься над будь-яким ремеслом, виступаючи посередником поміж землею і небом, відданий смерті служінню і цим також приречений на вислання до проміжного царства прощання; так, місія співця йому завше здавалася жрецькою — можливо, тому, що в будь-якому мистецькому творі немовби живе дивовижна палка пристрасть, освячена смертю, і хоч досі зізнатися в цьому собі він важивсь не часто (а іноді, може, і відмовлявся — достоту як ото в перших своїх поемах не важився підступити до смерти, намагаючись тільки силою любовно-залюбленої щирої до буття любови захиститися від невиразної, але вже реальної загрози), все ж довелося помалу припиняти свій спротив, бо не до снаги було здолати творчу могутність смерти, яка ступінь за ступенем воювала собі права громадянства, щоб в «Енеїді», на богів рівняючись, домогтися нарешті цілковитого повновладдя; сповнене брязкоту зброї й потоків крови, застережливе й невідворотне владарювання долі, всепереможне владарювання смерти, а позаяк воно всепереможне, то, отже, перемагає і знищує навіть само себе. Адже