Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Наступної неділі він заїхав за Босіні в екіпажі й одвіз його на вокзал. Прибувши в Робін-Гіл, вони не знайшли візника й подалися пішки до ділянки, що містилася за півтори милі.

Було перше серпня; день видався чудовий — пекуче сонце і в небі ані хмаринки; йдучи вгору прямою вузькою дорогою, вони за кожним кроком здіймали хмари жовтої куряви.

— Гравій, — зауважив Сомс і позирнув скоса на пальто Босіні. З кишень цього пальта стирчали папери, під пахвою він затиснув чудернацьку палицю. Сомс звернув увагу на ці, а також інші особливості.

Тільки здібний чоловік, або й справді пірат, міг так нехтувати своєю зовнішністю; і хоч ця ексцентричність дратувала Сомса, він відчув деяке задоволення, вважаючи її за ознаку якостей, що обіцяли йому самому вигоду. Хай собі одягається, як хоче, аби вмів будувати.

— Я вже казав вам, — мовив Сомс, — що цей будинок — сюрприз, отож нікому про нього ані слова. Я ніколи не розповідаю про свої справи, аж поки доведу їх до кінця.

Босіні кивнув головою.

Коли відкриєте жінці свої задуми, — провадив Сомс, — то вже добра не жди.

— Еге! — відказав Босіні. — Жінки — то справжнє лихо!

Сомс уже давно дотримувався потай такої думки, хоча ніколи її не висловлював.

— Он як! — пробурмотів він. — То ви вже починаєте… — він затнувся, але потім, спалахнувши злістю, додав — Джун теж дівчина з норовом — змалечку така вдалася.

— Норов для ангела — річ непогана.

Сомс ніколи не називав Айріні ангелом. Він не міг піти наперекір своїм найхарактернішим інстинктам, признавшися людям, що вона має неабияку цінність, і виказати свій секрет. Тож він промовчав.

Незабрукованою дорогою вони подалися через вигін. Колія повертала під прямим кутом до гравійного кар'єру, за яким з-поміж купи дерев край густого лісу зводились димарі котеджу. Над купинами стриміли пухнасті волоті трав, з-під них раз по раз вилітали жайворонки і шугали в сонячний обшир неба. А вдалині на обрії, за незчисленними смугами полів та живоплотів, вимальовувалося пасмо горбів.

Сомс повів Босіні аж на край вигону і там зупинився. Оце й була ділянка, яку він вибрав, але тепер, коли доводилось показати її іншій людині, він завагався.

— Агент живе в отому котеджі, — сказав Сомс. — Він почастує нас сніданком — спочатку краще поснідаймо, а тоді вже візьмемося до діла.

Він знову повів Босіні; у котеджі їх зустрів агент на ім'я Олівер — високий чоловік з опасистим обличчям і сивуватою бородою. За сніданком Сомс майже нічого не їв, він придивлявся до Босіні й разів зо два крадькома витер шовковою хусточкою лоба. Нарешті сніданок закінчився, і Босіні встав.

— Мабуть, вам треба поговорити про справи, — мовив він. — А я тим часом походжу, роздивлюся. — І, не чекаючи відповіді, вийшов.

Сомс був повіреним землевласника, тож він з годину, сидів з агентом, розглядаючи земельні плани й обговорюючи іпотеки Ніколла та інших своїх клієнтів; і лише потім, наче випадково згадавши, завів мову про ділянку.

— Ваші хазяї повинні збавити ціну для мене, — сказав він. — Адже я будуватиму перший.

Олівер похитав головою.

— Ділянка, яку ви уподобали, сер, — мовив він, — коштує найдешевше. На вершині горба вони куди дорожчі.

— Зважте, — сказав Сомс, — я ще не вирішив. Може, я й не схочу починати будівництва. Земельний податок надто високий.

— Ну що ж, містере Форсайт, шкода, якщо ви відмовитесь; на мою думку, ви зробите помилку, сер. Іншого місця, з таким краєвидом і за таку дешеву ціну, під Лондоном не знайти. Досить нам тільки дати оголошення, і від покупців не буде відбою.

Вони подивилися один на одного. Погляди їхні говорили красномовно: «Я поважаю вас як ділову людину, тож не сподівайтеся, що я повірю бодай одному вашому слову».

— Ну що ж, — знову сказав Сомс, — я ще не вирішив остаточно; цілком можливо, я змушений буду відмовитись! — З цими словами він узяв парасольку, подав агентові свою холодну руку і, не потиснувши його пальців, забрав її і вийшов на сонце.

Поринувши в думки, він поволі йшов до вподобаної ділянки. Інстинкт підказував йому, що агент каже правду. Дешева ділянка. І найприємніше було ось у чому: він знав, що агент насправді не вважає ділянку дешевою; отож його інтуїція переважила агентову.

«Дешево чи дорого, а я її куплю», — подумав він.

Жайворонки злітали з-під його ніг, скрізь пурхали метелики, духмяніли дикі трави. З лісу долинав терпкий дух папороті, в зеленій гущавині туркотіли горлиці, а теплий вітрець доносив здаля розмірене бамкання дзвонів.

Сомс ішов, опустивши очі, губи його то розтулялися, то стулялись, немов наперед смакуючи ласий шматочок. Проте на ділянці Босіні не було. Почекавши хвилину, Сомс подався вигоном до горба. Він хотів був гукнути, але побоявся почути звук власного голосу.

Вигін був пустельний, наче прерія; тишу порушувало тільки шарудіння кроликів, що тікали в свої нори, та співи жайворонків.

Сомса — піонера, що вів за собою велику армію Форсайтів, які несли цивілізацію в цей дикий закуток, — бентежило таке безлюддя, співи невидимих птахів й спекотливе духмяне повітря. Він уже рушив був назад, але в ту саму мить побачив Босіні.

Архітектор розлігся під могутнім дубом, крислатим, буйнолистим велетнем, що його старезний порепаний стовбур укорінився край самісінького схилу.

Сомсові довелося торкнути Босіні за плече, аж тоді він його помітив.

— Агов, Форсайте! — мовив архітектор. — Я знайшов місце для вашого будинку! Подивіться-но!

Сомс постояв, подивився, тоді сказав холодно:

— Може, вибрали ви й вдало, але ця ділянка мені коштуватиме в півтора рази дорожче.

— До біса ціну, Форсайте. Погляньте на краєвид!

Майже біля самісіньких їхніх ніг золотилася спіла нива, що простяглась до невеличкого темного гайка. Ген-ген, аж до далеких сизо-синіх горбів мріли лани й живоплоти. Праворуч срібною смужкою вилискувала річка.

Небо було таке синє, сонце таке ясне, що, здавалося, на цьому обширі панує вічне літо. Навколо них літали пушинки будяків, заворожені розлитим у повітрі спокоєм. Над нивою мерехтіло гаряче марево, і всю цю картину пронизувало тихе, ледь чутне бриніння, наче то перемовлялися хвилини щастя, танцюючи між землею і небом.

Сомс дивився. Мимоволі щось здіймалося в його грудях. Жити тут, милуватися цим краєвидом, показувати його своїм друзям, розмовляти про нього, володіти ним! Щоки в Сомса запашіли. Тепле, ясне проміння западало йому в душу так само, як чотири роки тому в душу йому запала врода Айріні, збудивши до неї потяг. Він глянув потай на Босіні, — його очі, очі напівприрученого леопарда, як назвав архітектора кучер старого Джоліона, збуджено бігали, милуючись краєвидом. Сонце вирізнило