Читати книгу - "Стара фортеця"

У нього точнісінько такої ж масті кінь і така сама низенька, на два місця, прольотка з лакованою дугою над голоблями.

Біля фаетона, під черешнею, півголосом розмовляють троє петлюрівців у темно-коричневих жупанах, туго підперезаних ременями, у жовтих чоботях. Один із петлюрівців спирається на гвинтівку і якось чудно морщить лоб. А осторонь, у затінку фортечної стіни, стоять ще якісь люди. Один з них — невисокий, у зеленій непідперезаній сорочці, в пошарпаних штанях, з непокритою, коротко, під машинку, обстриженою головою. Він одразу ж здався мені дуже знайомим. Де тільки я міг його бачити? Він трохи згорбився, обличчя його звернене до нас — стомлене, жовтаве, хворобливе.

А навпроти нього стоїть Марко Гржибовський. Він тримає в руках якийсь папір; я чую уривчасті негучні звуки його голосу. Гржибовський читає цей папір непідперезаному чоловікові. На широкому ремені у Марка теліпається великий револьвер у дерев'яній кобурі, з другого боку висить довга шабля. А недалеко від Гржибовського стоїть, прихилившись до зеленої яблуні, лікар Григоренко. «То це його прольотка прив'язана біля Чорної вежі!» На Григоренку вишита сорочка й солом'яна панама з блакитною стрічкою. Мабуть, вусатому, схожому на запорожця лікареві дуже нудно з усіма цими військовими. Він поглядає на гілки яблуні й носком свого тупорилого австрійського черевика ліниво колупає землю під яблунею.

Чого це він приїхав сюди з петлюрівцями так рано?

Марко Гржибовський скінчив читати.

На зеленому фортечному подвір'ї, освітленому ранковим сонцем, стало зовсім тихо.

Навіть петлюрівці біля фаетона принишкли.

Марко повільно згортає білий папір учетверо й ховає його у верхню кишеню англійського френча захисного кольору. Поправивши револьвер, він кричить щось до трьох петлюрівців — ті виструнчились, притиснули до себе гвинтівки, й відгомін од крику Гржибовського несподівано далекою луною пробігає довгим занедбаним подвір'ям фортеці.

Петлюрівці, взявши рушниці наперевіс, важкими широкими кроками підходять до похнюпленого, обдертого чоловіка.

Маленький криволиций петлюрівець торкає його за плече й киває на бастіони.

Чоловік у зеленій сорочці стомлено повертається і йде до зеленого бастіону. Тільки тепер я помічаю викопану біля самого схилу бастіону, на зеленому моріжку, свіжу довгасту яму. Чорний горбочок землі, мов насип перед окопом, зводиться над нею.

Куниця боляче штовхає мене під бік. Чого він хоче?

Дійшовши до чорного горбочка, босий чоловік, немов у забутті, не поспішаючи роздягається. Спершу він скидає верхню сорочку. Кволим рухом руки він одкидає її вбік на зелену траву і, напівприсівши, скидає спідню сорочку. Певне, йому важко стояти. Ось він роздягнувся до пояса й стоїть на траві під зеленим півкруглим бастіоном, оголений, худий, з випуклими ребрами, що проступають під шкірою.

Я пильно дивлюсь на цього голого чоловіка й усе ще нічого не розумію: навіщо він став роздягатися; не купатися ж він зібрався тут, на фортечному подвір'ї?

І лише коли троє петлюрівців, притиснувши до плечей коричневі блискучі гвинтівки, завмирають на місці, — я раптом змірковую, що відбувається зараз унизу. Я розумію, чого сюди приїхали раннім ранком петлюрівці, навіщо вони привезли з собою худу, тяжко хвору людину.

Мені страшенно хочеться заплющити очі, втекти, не бачити того, що відбудеться ось зараз перед нашими очима.

Але гвинтівки в руках петлюрівців вирівнюються дедалі пряміше, троє солдатів міцно стоять на розставлених йогах; ледь подавшися вперед, вони ціляться, припадаючи обличчям до полірованих прикладів.

Голий, понурий чоловік, зібравши останні сили, здригається, випростовується. На чорному насипу він одразу здасться високим, тонким. І, піднісши над головою кулак, він кричить петлюрівцям, що поприпадали до гвинтівок:

— Мене ви вб'єте, але народ український вам не обдурити й не вбити ніколи, кати! Хай живе Радянська Украї-иа-а-а!

Вітер доносить до нас уривки його хриплого, простудженого голосу.

І тільки тут я впізнаю жовтого, хворобливого чоловіка.

Та це ж його привів до нас у дім Іван Омелюстий того весняного сльотавого вечора, коли відступали червоні! Це ж його Марія Опанасівна вкладала на кованій скрині й напувала чаєм з сушеною малиною, а він, виткнувши з-під ковдри руку, став показувати мені пальцями на освітленій стіні різні кумедні штуки. Це ж він так страшно клацав зубами, коли Іван розмовляв з моїм батьком. Виходить, він не пішов з червоними; виходить, тітка обдурила мене. Я схопився, виткнувся з вікна.

«Облиште, пустіть його, він дуже хворий, він нікому нічого не зробив!» — хотів закричати я, але слова застрягли у мене в горлі, а Куниця одразу ж потяг мене вниз, і я впав на коліна.

Кирпатий Марко Гржибовський махнув шаблюкою. Три гвинтівки майже одночасно підстрибнули в руках петлюрівців. Відгомін рушничного залпу лунко прогримів у бастіоні, в амбразурах чорних порожніх веж.

Потривожені пострілом галки знялися з своїх гнізд і крякаючи закружляли над фортецею. Здавалося, все місто принишкло там, за фортецею, вслухаючись у густу луну пострілів.

Голий чоловік так, наче йому стало холодно, зіщулився, притис до грудей руки, нахилився набік і тоді повільно, повільно, немов засинаючи, схиливши голову, повалився на землю, до викопаної біля його ніг чорної довгастої. ями.

Тоді неквапною ходою, спираючись на сучкувату вигнуту палицю, до ями підійшов лікар Григоренко. Поклавши на траву панаму з блакитною стрічкою, він нахилився й став обмацувати біле тіло того, що впав. Григоренко закинув назад його голову, легко торкнув очі.

Потім він випростався, обтер руки об білу хусточку й щось тихо сказав Гржибовському.

Марко швидко підійшов до насипу й ногою скинув убитого в яму.

Поки петлюрівці клацали затворами і, викидаючи в траву стріляні гільзи, розряджали гвинтівки, Марко Гржибовський і вусатий Григоренко удвох підійшли до лікаревої прольотки.

Гржибовський виліз на її передок так, що прольотка одразу накренилася вліво, й гукнув:

— Стороже, стороже, йди-но сюди!

На Маркове гукання прийшов сторож у пошарпаному брилі. Він ішов повільно, кульгаючи, з острахом оглядаючись навкруги. Підійшовши до Гржибовського, він скинув бриль і вклонився.

— Візьми-но в екіпажі заступ та швидко закопай он ту могилу. Тільки як слід, добре! Тоді травою закидай. І нікому не смій говорити про те, що бачив. Зрозумів? А ні, то… — І Гржибовський торкнувся револьвера. — А собі за роботу, — додав він милостиво, — ось його шмаття візьми.

Сторож дістав з фаетона заступ і підійшов до ями. Не дивлячись у могилу, він квапливо став підбирати чорну, з жмутами зеленої трави землю й поспішно, незграбними кидками засипав нею застреленого петлюрівцями чоловіка. Заступ тремтів у сторожа в руках. Мабуть, уперше випала йому на долю така страшна робота.

А Марко Гржибовський, наче кучер, сів на передку прольотки і, вийнявши з кишені срібний портсигар, простягнув його лікареві. Кришка портсигара, клацнувши, злетіла