Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

Енн, геть як Ребекка Дью. — Тоді за вечерею, Трікс, поводилися ви огидно.

— Але ж ти перша почала, — мовила Трікс. — А Прінгл допоміг мені трохи. Ну, та все добре, що на добре виходить — і, слава Богу, я ніколи вже не муситиму витирати пил з тієї вази.

11

(Два тижні по тому.

Уривок із листа до Гілберта).

«Оголошено про заручини Есмі Тейлор із доктором Ленноксом Картером. Судячи з куцих уривків місцевих пліток, того фатального п’ятничного вечора він вирішив, що мусить захистити її від батька, рідних… та, імовірно, друзів! Її скрутне становище вочевидь пробудило в ньому лицарське почуття. Трікс запевняє, що все це сталося завдяки мені. Можливо, я й справді доклала до цього руку, та навряд чи колись іще захочу повторити подібний дослід, що надто вже скидається на спробу впіймати блискавку за хвіст.

Не знаю, Гілберте, що й сталося зі мною того вечора. Мабуть, це давня моя відраза до всілякої „прінглуватості“ дається взнаки. Я майже забула про неї; утім, довкола всі й понині дивуються, як то воно так вийшло. Я чула, буцім панна Валентина Кортлоу геть не здивована, що я підкорила собі цілий прінглівський клан, бо я „така дивовижно чарівна“, а дружина пастора вважає, що це Господь відповів на її молитви. Та хіба ж це неправда?

Учора ми із Джен Прінгл разом верталися додому зі школи, розмовляючи „про черевики й човники, капусту й королів“[21] — про все, крім геометрії. Джен розуміє, що я не надто тямлю в геометрії, хоч це компенсується тією дрібкою відомостей про капітана Майрома Прінгла, що є в моєму розпорядженні. Я дала їй почитати „Книгу мучеників“ Фокса.[22] Мені завжди так тяжко позичати комусь улюблені книжки, бо щоразу здається, наче вони повертаються до мене вже не такі, як були. Та „Книгу мучеників“ я люблю хіба тому, що її колись вручила мені мила пані Аллан за успіхи в недільній школі. Насправді ж читати про мучеників мені не подобається, бо після того я здаюся собі такою малодушною. Хай як соромно зізнатися, та я страшенно не люблю вилазити з ліжка морозними ранками, ще й повсякчас намагаюся уникнути візиту до зубного лікаря!

Отже, Есмі й Трікс щасливі, і я дуже тішуся. Відколи квітне мій власний роман, я дедалі більше цікавлюся любовними справами інших. Але це добра цікавість — не зловтіха чи настирливість, а просто радість за те, що так багато щастя довкруги.

Ще досі лютий, і „сніг на дахах монастирських під місяцем мерехтить“[23]… хіба що тут це всього-на-всього дах обори на подвір'ї пана Гамільтона. Проте я думаю: „Лишилося ще кілька тижнів до весни, а тоді ще кілька — до літа, і будуть канікули… і Зелені Дахи… і золоте сонячне сяйво над ейвонлійськими луками… і затока, срібляста на світанку, сапфірова опівдні й малинова надвечір… і ти!“

У нас із маленькою Елізабет стільки планів на цю весну. Ми з нею такі добрі друзі. Щовечора я приношу їй молоко, а часом її навіть відпускають на прогулянку зі мною. Ми з'ясували, що наші дні народження припадають на той самий день, і Елізабет уся аж зашарілася від щастя. Вона така гарна, коли шаріється. Зазвичай личко в неї бліде й від молока нітрохи не червоніє. Тільки після наших сутінкових прогулянок попід вечірнім вітром воно береться ніжним рожевим рум'янцем. Якось вона дуже серйозно запитала: „Панно Ширлі, а якщо мастити вечорами лице маслянкою, у мене буде така гарна кремова шкіра, як у вас, коли я виросту?“ Здається, маслянка належить до улюблених косметичних засобів у Примарнім провулку. Я виявила, що нею користується й Ребекка Дью. Вона взяла з мене клятву, що я нічого не скажу вдовам, бо ті вважатимуть її надто легковажною, як на свій вік. Кількість таємниць, звірених мені в Шелестких Тополях, старить мене завчасу. А ще цікаво, якщо Я маститиму обличчя маслянкою, допоможе позбутися семи веснянок на носі? До речі, мій пане, завважували ви, що в мене „гарна кремова шкіра“? Якщо так, то ви ніколи мені про це не казали. І чи усвідомили ви цілком і остаточно, що я „порівняно вродлива“? Бо сама я нещодавно дізналася про це.

— А як воно — бути вродливою, панно Ширлі? — запитала мене днями Ребекка Дью, коли я приміряла нову ніжно-бежеву муслінову сукню.

— Я теж часто думаю про це, — відповіла я.

— Таж ви вродливі, — мовила Ребекка Дью.

— Не думала, що ви здатні бути такою ущипливою, Ребекко, — дорікнула я.

— Я не хотіла вас шпигати, панно Ширлі. Ви вродливі… порівняно.

— О! Порівняно!

— Гляньте в дзеркало, — вказала Ребекка Дью. — Порівняно зі МНОЮ ви вродливі.

Що ж, мушу визнати, це так.

Утім, я ще не все розповіла про Елізабет. Одного штормового вечора, коли в Примарнім провулку гуготів лютий вітер, ми не змогли піти на прогулянку. Тоді я привела Елізабет до себе й удвох ми накреслили мапу чарівного краю. Елізабет умостилася вище на моїй блакитній подушці, схожій на пончик, і схилилася над мапою, мов серйозний маленький гном.

Наша мапа ще не готова — щодня ми додаємо туди все нове й нове. Учора ми позначили на ній дім Снігової Чаклунки, за яким намалювали три пагорби, всуціль порослі квітучими вишнями. (Між іншим, Гілберте, я дуже хочу, щоб і побіля дому нашої мрії теж росли вишні). Певна річ, на мапі є Завтра — воно розташувалося на схід від Нині й на захід від Учора, — і немає ліку часам у нашім чарівнім краї. Весняний час, довгий час, короткий час і час молодого місяця, час доброї ночі та майбутній час — проте немає минулого часу, бо він надто сумний для чарівного краю, — старий і молодий час (бо коли є старий час, то мусить бути й молодий), гірський час — бо це так гарно звучить, — нічний та денний час (але жодного часу лягати спати і часу йти до школи) різдвяний час (та без ніякого єдиного часу, бо це теж надто сумно), утрачений час, який так приємно віднайти, деякий час, добрий час, швидкий та повільний час, час цілунку, час вертатися додому та час незапам'ятний (бо це одне з найкрасивіших слів у світі!). І повсюди маленькі грайливі стрілочки, що вказують шлях до кожного часу. Ребекка Дью, звісно, вважає мене геть здитинілою. Проте, ох, Гілберте, я хочу, щоб ми ніколи не стали надто дорослі й мудрі… ні, надто дорослі й