Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

не чути за нього.

Пішли одного разу хлопці в ліс на прогулянку. Довго вони ходили по лісі, далеко зайшли і надибали землянку. Дід вийшов із землянки, побачив, що якісь люди йдуть, і втік. А один із хлопців каже:

— Може, це наш тато?

Прийшли вони додому та й питають маму:

— Який був наш тато? Який він з лиця?

Все-все розпитували вони. І стара розказала, який був їх батько. А вони похвалилися, кого бачили в лісі.

— Це, відей, і є ваш тато, — сказала мати.

Але як його повернути додому? І один чоловік їх нарадив.

– Ідіть, — каже, — до шевця і зробіть такий чобіт, щоб у нього можна було всунути обидві ноги. Та наберіть всього їсти-пити. І занесіть усе це в ту землянку.

Так вони й зробили.

Старий прийшов у землянку, наївся, напився і захотів у той чобіт озутися. Встромив одну ногу, а тоді й другу. А хлопці вскочили і схопили його. Та й привели додому.

— Це ваш тато, — сказала мати.

А хлопці й кажуть:

— Ми вже, тату, виросли, і треба нас женити. Ідіть і знайдіть такого чоловіка, щоб мав двадцять чотири дочки. На них ми й оженимось.

І пішов батько глядіти такого чоловіка. Довго ходив, поки не направили його люди куди треба. «Там, у лісі, є хата, — сказали йому. — В ній живе одна жінка, і в неї є двадцять чотири дівчини».

А жила та жінка в другому царстві. Прийшов старий до неї, а вона й питає:

— Що, добрий чоловіче, глядиш?

— Направили мене до вас люди. Кажуть, що у вас є двадцять чотири дівчини. А в мене двадцять чотири хлопці. То, може, посватаємось?

Баба погодилася.

— Най ваші хлопці приходять. Може, й посватаємось.

Приходить батько додому і каже хлопцям:

— Знайшов я двадцять чотири сестри. Їхня мати сказала, щоб ви самі прийшли.

Дорога була далека, вирішили хлопці купити коней, щоб їхати верхи, і пішли на ярмарок. А перед тим, як вони мали йти на ярмарок, найменший ростом брат зустрів якогось дідуся.

— Ви йдете на ярмарок за кіньми? — питає дідусь.

– Ідемо.

— То я тобі щось скажу. Як будеш вибирати коня, то візьми тарілку і поклади на неї жар. Котрий кінь підбіжить до тебе і зачне той жар їсти, отого й купи.

Прийшли вони на ярмарок, і кожен купив коня на свій смак. А найменший брат ходить, ходить і ніяк не може вибрати. Коли ярмарок почав розходитися, підбігла до нього конячина. Благенька, худенька. Та вхопила з тарілки жар і з’їла. Він піймав її, а тут і її хазяїн підходить.

— Ваш кінь? — питає хлопець.

— Мій.

Хлопець запитав про ціну і купив того коня.

Їдуть вони додому. І сміються всі з найменшого брата: «Ну й коня ти собі вибрав!»

Приїхали вони додому, дали коням їсти. А вночі найменший брат зайшов до свого коня. І каже йому кінь:

— Коли поїдете, то, може, живими від тої баби й не вернетеся, бо та баба — чарівниця.

Послухав це найменший брат і нічого не сказав братам.

Вирушили вони в дорогу. Як приїхали до тої баби, кінь каже хлопцеві:

— Як захоче баба завести нас у конюшню, то не погоджуйся. Скажи, що коні надворі будуть ночувати.

Прив’язали вони коней до плота. А баба вийшла та й каже:

— Заводьте коней у конюшню.

— Най вони тут будуть, — сказав найменший брат, і зоставили хлопці коней надворі.

Зайшли вони до хати, поговорили з дівчатами. Дівчата погодилися піти за них. А баба не погоджується, лиш не показує цього хлопцям. І каже їм баба:

— Переночуйте у нас, а рано встанете і поїдете додому. Та й розкажете все татові. І зробимо весілля.

Дає їм баба кімнату. А там сорок вісім ліжок, для двадцяти чотирьох хлопців і двадцяти чотирьох дівчат. Вийшов хлопець і тихо розказав коневі, як баба їх укладає. А кінь каже йому:

— Як будете лягати спати, то скажи дівчатам, що у вас є такий звичай — мінятися одежею. Дівчата най вашу одежу вберуть, а ви одежу з дівчат. Баба хоче вночі зарубати вас, а натомість вона зарубає своїх дочок. А як вона це зробить і вийде, то буди братів і тікайте. І щоб встигли добігти до межі, бо всіх вас зарубає баба.

Зайшов він у кімнату, де збиралися спати хлопці й дівчата, і каже:

— У нас такий звичай: як сватаються, то міняються одежею.

І помінялися вони всі. А баба не знала про це.

Лягли спати. А вночі баба приходить з ножем і дивиться, на котрім ліжку хлопець. І рубає кожного. Так вона порубала всіх своїх дівчат, бо вони були в чоловічій одежі. Хлопець усе це бачив і, як баба забралася, збудив своїх братів. «Давайте, хлопці, тікати!» Вийшли вони, сіли на коней, але ще не знають, чого тікають. Найменший брат їм усе по дорозі розказав.

Приїхали вони додому і говорять батькові:

— От що ми пацили!

Розказали вони все татові. А найменший брат каже:

— Давайте не будемо більше татові голову морочити. Хто де знайде собі дівчину, там хай і жениться.

І розійшлися вони в різні боки.

Самий менший сів на свого коня і поїхав. Від’їхали вони трохи, а кінь і каже:

– Їхати нам дуже довго буде. Давай летіти.

І полетіли вони попід хмари. Летять, дивиться хлопець на долину, а там щось блищить, як сонце. Спустилися вони, а там лежить золота кінська підкова. Питає хлопець коня, чи брати. А кінь каже:

— Візьмеш — погано буде, і не візьмеш — погано буде. Бери!

Узяв він ту підкову і полетіли далі. Летять, і знов забачив він щось на землі. Спустилися, а то золоте перо з птахи.

— Брати чи не брати? — питає знов хлопець.

– І так погано буде, і так погано. Бери! — каже кінь.

Взяли вони те перо і полетіли далі. І побачив він знов, що на землі якесь чудо блищить. Спустилися, а то шалок золотий. Питає він коня, чи брати. А кінь каже:

— Як візьмеш, біда, і як не візьмеш, біда. Бери!

Взяли вони той шалок і полетіли.

І потрапили вони до одного царя. А в того царя не було жінки, а лиш дочка. Глянула та дочка на нашого хлопця, а він такий красивий, як царів син.

— Як ти попав до мене? — питає цар.

— Я бідний хлопець і шукаю, де б найнятися на роботу.

— Мені треба конюха, — сказав цар.

І став він у