Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

питає.

— Батьки наші вмерли та й залишили велике добро. А ми не можемо поділитися.

— А що ж то за добро?

— А таке добро. Перше — це шапка-невидимка. Як одягнеш її, тебе ніхто не бачить. Друге — це черевички. Як узуєш їх, то ступнеш сто кілометрів за раз. А третє — паличка. Прийдеш до моря, махнеш, і на морі дорога зробиться.

Подумав Іванко та й каже:

— Лишіть усе коло мене, а самі відійдіть. І котрий хутчіш до мене добіжить, той усе забере.

Вони лише відійшли від нього, а він натяг шапку на голову, черевички на ноги, узяв паличку в руки та й нема його. Прибігли брати — нічого нема. Та й заплакали.

Приходить Іван під ліс. У лісі хатка, а в ній живе бабка.

Привітався він до неї та й питає:

— Чи не знаєте, де Рожева земля?

— Не знаю. Але, може, мій син знає, бо він — Сонце. Він світить по всім світі і все бачить. Тільки ти заховайся, щоб він не спалив тебе, як прийде.

Коли це зашуміло-загуділо, ліс ламатися почав. Летить Сонце. Підлетіло і з нього зробився стовп, а зі стовпа — чоловік.

Заходить той чоловік до хати. Зморщився і каже:

— Мамо, я чую, що тут десь людина об’явилася.

— Де б вона тут узялася, синку? Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

— Та нічого, — каже Сонце.

— Чи не знаєш, синку, де Рожева земля? — питає мати в Сонця.

— Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить до другого лісу. Дивиться, хатка, а в хатці — бабка.

— Чи не знаєте ви, бабо, де Рожева земля?

— Не знаю. Як прийде мій син, Місяць, то я спитаю його, а тебе сховаю, щоб не налякався.

Чує Іванко, шумить-гудить, Місяць летить. З Місяця зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Увійшов до хати.

— Ох, чути тут людину.

— Де ж тут їй взятися? — каже Місяцева матір. — Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

— Нічого, — каже Місяць.

— А чи ти не знаєш, синку, де Рожева земля?

— Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить він під третій ліс. Знову хатка, а в хатці — бабка.

— Чи не знаєте, бабо, де Рожева земля?

— Не знаю. Але мій син — Вітер. Може, він знає. Я тебе сховаю, щоб ти не налякався, як він буде летіти.

Заховала бабка Іванка. Коли це шумить-гудить, Вітер летить. Тріщать у лісі дерева, ломляться й падають на землю. Підлетів Вітер, і з нього зробився стовп, а зі стовпа — чоловік. Увійшов той чоловік до хати.

— Ох, чую людину.

— Та де б вона, синку, тут узялася? Сюди ворон кістки не занесе. А чи не знаєш ти, де Рожева земля? — питає мати.

— Знаю. Там завтра царську дочку заміж віддають, то я маю землю підсушити, бо дощ пройшов, і мокро дуже.

Тоді попрохала бабка, щоб завів туди Вітер Іванка.

Іванко вийшов перед очі Вітру, а той каже:

— Чи вспієш іти за мною? Я буду сильно віяти. На другий день пішли вони. Вітер віє, а Іванко як узув свої черевики та як ступнув, то зразу на сто кілометрів.

— Добре йдеш, — каже Вітер, — я швидкий, а ти ще швидший.

А в Рожевій землі уже весілля почалося. Царська дочка заміж за іншого йде. Натягнув Іванко на голову шапку-невидимку та й заходить у хату. І ніхто його не бачить.

Підійшов Іванко та й ударив вінчального батька в лице. А той думав, що молодий ударив, та й каже:

— Молодий, чого ви б’єтеся?

А Іванко й молодого у вухо вдарив.

— За що ви мене, батьку, вдарили? — крикнув молодий, та й зчепилися вони битися. А Іванко то того, то іншого у вухо. Гості не бачать, хто їх б’є, та й стали битися між собою усі. І повибігали з хати. Вийшла й молода. А Іванко сів, їсть, ніби нічого й не сталося.

Але молода була хитра. Вона глянула у вікно і побачила, що їжа сама підіймається над столом.

«Щось тут є», — подумала вона та й посилає гостей подивитися. Гості до хати, а Іванко одного — у вухо, другого — у вухо. Повтікали вони.

Тоді молода сама зайшла. Іванко підступив до неї та раз ущипнув, другий раз ущипнув. А тоді скинув шапку-невидимку та й видно його стало.

Царівна зраділа, почала його цілувати та й каже:

— Коли ти мене тут знайшов, то вже будемо жити, як жили спочатку.

Пішов Іванко до трьох братів і повернув їм їхнє добро: шапку-невидимку, черевики й паличку.

Потім повернулися Іванко з жінкою у своє царство і там вони жили, поки не порвалися в них жили.

Іван Музика

Були собі два брати. Один бідний, а другий багатий. Бідний все служив у багатого. Одного разу пішов бідний на поле, а там чорт сидить. Вириває чорт на полі бідного брата пшеницю і насаджує багатому.

— Ти що робиш?! — крикнув бідний брат.

— Я саджу пшеницю твоєму брату, бо я його щастя.

Вхопив бідняк чорта і почав його лупцювати. Чорт кричить, проситься.

— Ти скажи мені, де ж моє щастя, — каже бідний брат, — тоді відпущу тебе.

— Добре, скажу.

І повів його чорт у ліс. Привів до великого дупла, а в тім дуплі сидить музика і грає на скрипці.

— Оце твоє щастя, — каже чорт.

Ухопив бідняк своє щастя і ну його лупцювати!

— То як же так! Ти моє щастя, а я так бідую?!

Музика почав проситися.

— На тобі, — каже, — цю скрипку. І це буде твоє щастя.

Узяв бідняк скрипку, прийшов додому, забрав жінку й дітей та й пішов у світ. Оглядається назад, а за ним біжать його злидні.

Він і каже злидням:

— Як же ви оце так, у шматтях, за мною йдете? Мені соромно за вас. Треба вас у щось заховати, щоб люди не бачили.

— Добре, — кажуть злидні.

Вийняв бідняк велику скляну банку та й каже:

— То залазьте в цю банку.

Злидні залізли в банку, а бідняк закрив їх там та й закопав у землю під мостом. І пішов собі з сім’єю далі.

Прийшов він до одного пана. Пан питає:

— Хто ти?

– Іван Музика.

— То добре. У мене якраз музикантів нема, то будеш за музику.

Як почав Іван Музика грати — всі танцюють і не можуть зупинитися.

— Заплатіть, то не буду грати, — каже Іван Музика.