Читати книгу - "Лазарит"

Поважний госпітальєр, убраний у чорну коту[51] з білим хрестом, тим часом проїхав повз, перемовляючись про щось із молодим євреєм. Погонич негайно замовк, а коли вершники від’їхали на безпечну відстань, оскаженіло плюнув на землю.

– Кляті кафіри[52] геть позбулися сорому і за гроші готові прислужувати єврейським псам! Як же ж це так – адже вони торочать, що це саме євреї замордували їхнього брехливого бога? Нехай відведуть дванадцять грізних вартових – і тих, й інших у найстрашніші безодні пекла!

Мандрівники не чули його злостивого буркотіння: вони вже в’їжджали в широкі ворота караван-сараю. Це була двоповерхова будівля, що оточувала просторе прямокутне подвір’я, куди виходила двоярусна галерея з арковими склепіннями. На горішній ярус виходили кімнати для багатіших пожильців, а нижні приміщення призначалися для простих мандрівників, а також склади, конюшня, приміщення для в’ючних верблюдів та віслюків. У центрі подвір’я була невелика квадратна водойма, звідки слуги набирали воду для кухні й наповнювали кам’яні ночви, з яких напували тварин.

Йосип, котрий стремено в стремено їхав із Мартіном, перший помітив Сабіра, що сходив із горішнього ярусу галереї. Сарацин завчасно поселився в караван-сараї, щоб замовити кімнати для сина Ашера бен Соломона та удаваного госпітальєра. Сабір був в одязі простого слуги-провідника: однотонний халат на гамбезоні[53] й темна чалма. Йому та Ейрікові належало зображати супутників лицаря д’Ане, який начебто погодився опікуватися єврейським торговцем Йосипом – звісно ж, за солідну винагороду. Йосипа теж охороняли декілька ромейських воїнів, це були перевірені Ашером люди, котрі вже не вперше виконували даянове доручення.

Сабір поводився, як і належить слузі, – скромно, але не підлабузливо. Давши прислузі караван-сараю вказівки щодо майна новоприбулих, він піднявся з Мартіном на галерею, звідки добре оглядалося подвір’я.

– Сабіре, хто їхатиме з нами в карван-сараї? – стиха запитав лицар.

Сарацин відповів, що вже домовився з караванниками про оплату, дав завдаток, і, якщо раптово нічого не завадить, уже за день-два караван вирушить у дорогу. Ватажка каравану звуть Євматій, він надійна людина, тож захист на шляху має бути непоганий. Більше того: серед мандрівників, які приєдналися до купців, буде невеличкий загін тамплієрів – вони грошей не платитимуть, але обіцяють забезпечити людям і тваринам захист протягом усієї дороги.

– Мартіне, тебе це не насторожує? – поцікавився Сабір.

Його хвилювання було не безпідставне. Воюючи із сарацинами, тамплієри і госпітальєри билися пліч-о-пліч. Але в мирний час лицарі конкуруючих орденів одне одного не милували.

Мартін знизав плечима, зауваживши, що триматиметься від храмників якнайдалі, і запитав:

– Що тобі вдалося за цей час дізнатися про даму, яка нас цікавить?

Сабір незворушно зсунув чалму на чоло.

– Вона вже два тижні як тут. Приїхала відразу потому, як згідно з особливим велінням Ісаака Ангела[54] їй та її чоловікові наказали покинути Константинополь. Виник якийсь скандал, пов’язаний з їхнім гостюванням у палаці вдови-імператриці Агнесси. Хтозна, як там і що, але ця англійська дама поводиться, немов нічого не сталося, до неї, як завжди, залицяються, домагаючись її прихильності. Вона й тут примудрилася зібрати навколо себе щось на кшталт маленького почту, що ним попихає, як їй заманеться. А хіба в Корані не йдеться про жінок: «Нехай вони опускають свої погляди»? Ця ж – сповнена зухвальства…

– Не забувай, Сабіре, що вона – родичка англійського короля, – нагадав Мартін, відкидаючи з чола довге пасмо. – Тобі, друже, нелегко це збагнути, але франки підносять знатних дам до рівня такого собі ідеалу, що його треба оспівувати й схилятися перед ним. Це називають ґречністю. Дамам належить в усьому потурати, обсипати їх компліментами і цілувати руки. Християни шанують Діву Марію, Ісусову матір, яку ви, мусульмани, звете Меріам. В особі кожної дами вони вбачають відгомін непорочної святості, властивої їхній небесній покровительці. Але тільки за умови, що ця дама таки непорочна, піднесена та гідна поваги.

Сабір ледь зітнув плечима.

– У вас, назарян, усе інакше… і я б не казав, що це мудро. Як на мене, Джоанна де Рінель, леді Незербі, більше схожа на вабливу гурію,[55] ніж на той ідеал, якому моляться ваші нерозумні лицарі. У Нікеї її всі люблять, перед нею схиляються патрикії та лицарі, навіть суворі тамплієри їй кланяються. А коли вона співає, всі чоловіки дивляться на неї так побожно, що це має вигляд блюзнірства.

Мартін усміхнувся кутиком рота.

– Зі своїх мандрівок землями франків я знаю, що музично обдарованих дам особливо шанують. Але, скажи мені, яка ж вона, ця англійка? Чи справді така гарна, як говорив мені Ашер?

Сабір посмикав край чалми, що спадав йому на плече. На вустах у нього з’явилась іронічна посмішка.

– А тобі, друже, неодмінно кортить, щоб вона виявилася гарненькою? Видно, так тобі легше буде забути поцілунки дочки нашого господаря? Найкращої в саду квітки?

Мартін не відповів, однак його погляд немов затягло льодом.

Сабір – давній приятель, але і він не може насміхатися над його почуттями! Тим більше, якщо гіркота розставання досі хвилює лицареві серце.

Сарацин перший відвів погляд і пригладив бороду сухою долонею.

– Мартіне, важко витримати твій погляд. Але не гнівайся. Ще раз нагадаю тобі, що для Ашера бен Соломона ми – лише найманці, виконавці його волі. Платить він щедро, я цього не заперечуватиму, але, щоб з тобою зріднитися…

– Ашер дав слово, – вперто трусонув головою Мартін. – І завжди, поки ми жили з Руф’ю в одному будинку, не перешкоджав нашим зустрічам. Тому…

Він раптово замовк. Прислухався. І хоча на подвір’ї караван-сараю було гамірно, його чутливий слух вихопив схвильований Йосипів голос. У ньому лунав розпач. Кімнати Ашерового сина та його охорони були неподалік, і зараз звідти чітко лунали волання про допомогу. Ромеїв-охоронців на ту мить не було поруч, тому лицар із Сабіром поквапилися на клич.

Мартін перший відчинив двері до кімнати. Якийсь світловолосий франк у жовтій оксамитовій туніці, учепившись Йосипові в горло, трусив ним так, що з хлопцевої голови впала кіпа, а волосся геть скуйовдилося.

Лицар ледве стримався, щоб не накинутися на кривдника. В останню мить Мартін схаменувся: він був у личині госпітальєра, а лицареві-християнину, навіть якщо він узяв гроші за охорону єврея, не личило піднімати руки на єдиновірця. Франк же точно був християнином – довге світле волосся, крупний прямий ніс, зеленаво-сірі очі під густими, насурмленими бровами свідчили про це не гірше, ніж знак хреста, нашитий на туніці.

Зайшовши в кімнату, Мартін важко опустив руку на обтягнуте оксамитом плече незнайомця.

– Ради Святого Івана!.. Шановний, що ви тут забули?