Читати книгу - "Бісова душа, або Заклятий скарб"

Просто так нічого не трапляється ні в Яві, ні в Наві, ні у Вирії.

«Виходить, так судилося».

Сонце висіло над селом достиглим гарбузом; за парканами вже щосили заходилися собаки.

— Чого ж ви мовчите, дядьку?

Він нарешті згадав про хлопчика і те його запитання. Похитав головою:

— Ні, тобі здалося, то була не вона.

— Ну навіщо ви обманюєте, дядьку?!

— Але ж це і не могла бути твоя матуся. Вона зараз напевне на небесах у Бога, в Раю, з янголами.

Миколка лише зітхнув:

— Правда ваша. А все-таки, знаєте…

Розмова перервалася — старенька, яка прямувала з цеберками до колодязя, раптом зупинилася, наче наткнулася на якусь невидиму, але нездоланну перешкоду.

— Боже ж мій! — прошепотіла, захоплено дивлячись на Андрія. — Рятівник! Рятівник навідався!

— Доброго дня вам, паніматко, — вклонився Андрій. — Дозвольте допомогти з цеберками.

Старенька відсахнулася, наче він збирався насипати їй за пазуху жменю живих мишей.

— Та як пан Андрій може таке казати! Та що ви! Та я уже звикла, їй-богу! Стільки часу… Галя ж уже пять років як заміж вийшла, так я одна живу, ну, ще інколи заходить Оксана по господарству допомогти. І Гнатко навідується, як можливість випадає. От би, пане Андрію, його частіше відпускали… я розумію, козацький закон суворий, а все ж і серце матері треба поважати. Хоча що це я?! — до хати, милий гостю, до хати!

Ірина поспіхом повернулася на подвір’я, так і не набравши води; прочинила браму і щиро запрошувала, аби Андрій вшанував візитою.

Куди дінешся — вшанував. Тим більше, що зранку не снідав, а з хати тягло такими пахощами, що шлунок миттю приріс до ребер!

…Смакуючи знамениті Іринині пампушки, Ярчук сам собі здивувався: чого було боятися? Невже — подяки матері врятованого тобою Гната? Звичайно, дякувати варто насамперед тому, хто не так давно заходив до тебе в гості зі скринькою. Але ж і ти тоді життям своїм ризикував, правильно?

То чого ж носа вернеш?

Миколка, забувши про нічні переживання, жваво торохкотів бабусі Ірині, який дядько Андрій бравий козак. Малому вистачило глузду не згадувати про їхні пригоди у Вирії, і він повідав старенькій про більш звичні речі (переважно ним же самим і вигадані).

Потім Миколка задрімав, і Андрій обережно переніс хлопця на піч, вкрив ковдрою, а сам сів, аби хильнути ще чарку оковитої.

— Пане Андрію… — Паніматко?

— Даруйте, що насмілююся вдруге вас про допомогу просити, але… Як не ви, вже ніхто мені не допоможе.

Стара ледве не плакала — так, певно, гнітила її сама лишень думка про те, що треба говорити про нову біду.

«Що за „біда“?» — роздратувався сам на себе Андрій. І відставив у бік недопиту чарку — мабуть, різкіше, ніж варто було б.

— Що сталося, паніматко? Вас хтось ображає?

— Та ні, ні! Не в тім справа…

Вона розповіла — і Ярчук зрозумів, що даремно не прислухався до своїх передчуттів, хай їм грець; даремно!..

* * *

З Костем Галя познайомилася на вечорницях. Вона давно ходила у дівках, хоча однолітки її вже — котра заміж вискочила, а котра й третю дитинку у люльці гойдала. І от вгледіла собі цього. Кость був з сім’ї заможної, тож волів оселитися окремо від тещі, хоча не сказати, що Ірина була ядучою… ну та зрозуміло, діло молоде, вона не ображалася. Тільки за Галю раділа, що нарешті знайшла дочка щастя. Знову ж, хоч сім’я Костева жила в іншому селі, хату він собі збудував тут — подейкували, з батьком про щось сильно посварився, тож… Говорили навіть — через Галю. Але на весіллі нічого такого Ірина не помітила, а вже потім не часто з Костевими батьками бачилася.

Частіше на могилку до них ходила, ніж живими бачила. Бо два роки тому село їхнє попалила орда — те, де Ірина жила, не зачепили, а рідне Костеве — до цурки, тільки свині блукали попелищем.

Кость тоді саме гостював у батьків. Тіла не знайшли, але думали, що теж… Після набігу мало хто лишається в живих та на волі, а до ясиру потрапити — все одно що померти. Ні, у сто разів гірше, ніж померти.

Тому так здивувалися, коли Кость повернувся — місяць по тому, коли вже ніхто і не чекав, коли всі звикли до думки, що Галя стала вдовою, а вона сама прислухалася нарешті до поради матері й вирішила переселитися назад у батькову хату (одній вести господарство — ой як нелегко!).

І от — повернувся.

І односельчани шепотіли між собою: «Пощастило!» — хто радісно, а хто й заздрісно.

Спершу жоден не помітив за Костем дивацтв. А дивацтва… химерні вони були, дивацтва ці, от що!

Бо якщо замислитися, як може поводитися людина, котра врятувалася від смерті? Або щосили радіти та на кожному перехресті про це торочити всякому зустрічному, або навпаки — у мовчанку грати. А цей, хай Бог милує… Ледь почнеш із ним розмову про той день, він відповідає, але якось — сам не помітиш, як — переводить на інше. Та не просто на інше, а на те, про що тобі самій говорити не хочеться.

Раніше так не вмів; раніше взагалі був звичайним хлопцем, ну, може, тільки трохи пихатим через своє багатство. Тепер пихатість наче заховалася глибоко-глибоко. От заговориш до нього — він відповість привітно, і навіть, буває, візьме тебе за лікоть чи до плеча доторкнеться, щоб ніби краще пояснити, що сказати хоче, — а тебе від цього такий жах проймає!.. Так би і чкурнула геть, та навколо люди (а навіть якщо і немає нікого!..), і він — звичайна ж людина, не можна отак просто взяти і побігти від нього!

А кортить — і щоразу сильніше і сильніше!

Зрештою люди почали його уникати. Він же, чи то відчуваючи від цих страждань якесь неприродне задоволення, чи то не помічаючи, що коїлося, навпаки, прагнув поговорити з кожним, кого зустрічав. А кого не бачив — шукав. Доходило до смішного; Оксана, Іринина подруга, розповідала, що, помітивши його, поспішила у хліву сховатися, — так він і там знайшов; думала зґвалтує — ні, просто спитав, як здоров’ячко, про те, про се.

А відчуття — наче зґвалтував.

І не тільки з жінками так, із чоловіками теж. Сердилися; двічі чи тричі хтось намагався підстерегти і злегка, для науки, пройтись кийком по спині. Палиця незмінно полишала руки власника і вирушала у подорож по його ж хребту.

Залишили у спокої — та ж Кость, як і раніше, прагнув спілкування. І придертися до нього не могли, що особливо лютило найбуйніших, які хотіли за допомогою кулаків та кийків раз і назавжди покласти цьому край.

Тоді і