Читати книгу - "Бісова душа, або Заклятий скарб"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тільки одного разу, коли Ірина не витримала і розридалася, Галя сказала: «Матусю, ну навіщо ви так? Він хороший, матусю. Все добре».
Когось іншого це ввело б у оману, але не її, ні. Вона ж знала свою Галю з колиски, вона відчула, що якраз навпаки, нічого доброго. Та, власне, вона знала це і до того, як відчула.
Але нічим зарадити не могла. Не змирилася, але наче завмерла в очікуванні миті, коли можна і треба буде діяти.
Її випередили. Хтось здогадався: якщо не можна провчити самого Костя, то що ж заважає — Галю?! її ніколи радо не вітали, була несимпатична, людей привернути до себе не вміла; тихоня. На таку просто так рука наче й не підніметься — але ж тут не «просто так». Життя вже не було, Кость усіх допік.
І дуже вчасно у двох-трьох баб відразу перестали доїтися корови, а у старости закульгав молодий жеребчик. «Відьомські штучки», — шепотілися по кутках і скоса дивилися — ясно, у чий бік.
Вона і не підозрювала, та й Ірина почула надто пізно. Якби не Оксана — взагалі б дізналася в останню мить, коли щось вдіяти було б просто неможливо: коли дивишся з натовпу на дочку, що йде на дно з каменем на шиї, ніякі благання не зупинять біснуючий натовп, що прагне розправи…
Їй пощастило, двічі. Навіть тричі — якщо тільки пан Андрій згодиться допомогти.
Справа в тому, що староста вирішив не доводити справу до кінця. Він чолов’яга кмітливий і добре розуміє, коли треба зупинитися. До того ж була підозра, що Кость пропадав той місяць не просто так, а шукав на попелищі скарб, батьком своїм заритий. Давно подейкували, що у старого була схованка на чорний день, і не одна — і кому ж, як не рідному синові, знати, де саме.
От староста і натякнув Галі, що гроші ті варто віддати на богоугодну справу. Давно вже треба церкву відбудувати, татарами спалену. А коли ти не відьма і не поплічниця диявола, то допоможи. Або…
А грошей же нема! — звідки?! Це тільки злі язики подейкують, наче Кость страшенно багатим повернувся, а насправді — нічого подібного.
Страшним — так, повернувся. А от багатим — ні: Галя, бідолашна, ледь кінці з кінцями зводила. Чоловік у хазяйстві не те, щоб зовсім не допомагав, але робив усе так невміло і знехотя, що краще б узагалі не робив. А позичити нема в кого, не буде ніхто давати гроші у борг матері відьми…
* * *
На скриньку вони подивилися водночас: Ірина і Андрій. Та привабливо виблискувала коштовними боками й чекала: ну, що зробиш, козаче, як учиниш?
Чи варто було рятувати її сина, аби тепер заплатити за нього їхніми життями? Якби тоді, на Рівнині передсмертя, Андрій не намагався врятувати Гната, то й не був би боржником власника скриньки — і зараз не сидів би у цій хаті, багатий та разом із тим бідний, наче церковна миша під час посту.
— Скільки хоче староста? — спитав він у Ірини.
Та назвала, і Ярчук, не стримуючись, присвиснув: «Оце заправив місцевий відьмоборець!»
Хоча різниці великої й не було — всі свої гроші, все, що набралося за довгі роки козацького молодечого життя, він витратив на прощальне гуляння, а залишки віддав разом із чересом у монастирі. Тож тепер, крім того, що на ньому, та крім Орлика, нічого в Андрія не залишилося. Голий як бубон. А взяти зі скриньки хоча б один золотий — все одно що душу свою продати. Тим більше слово давав, матір’ю рідною клявся.
Він покрутив вуса і почав повільно, з надмірною ретельністю набивати тютюном люльку, відчуваючи на собі благальний погляд старої.
І було щось іще, дуже важливе, що він, здається, пропустив. Чи, швидше, вона йому не розповіла з якихось причин.
— Коли строк?
Ірина пересмикнулася і відвела очі:
— Завтра. То ви?…
Раптом, наче щось вибухнуло в ній, — підскочила, гепнулася навколішки, обхопила його ноги вузлуватими пальцями:
— Ой, рятуйте, рідненький, ой, рятуйте! Якщо грошей не знайдемо, спалять же її, їй-бо спалять!..
— Заждіть, паніматко! Чому ж спалять? Ви ж казали, перевірятимуть, у ставок кинуть?…
Стара глитнула:
— У тому-то й річ! Спершу у ставок, а потім спалять. Бо…
Не договорила — розхитуючись маятником, зайшлася у протяжному надривному напівкашлі-напівриданні.
Та він уже і сам здогадався чому.
* * *
Вулиця була безлюдна, мов цвинтар опівночі. Тільки пси вихекували на Андрія залишки відданості своїм господарям. Тільки тьмяно, наче знехотя, корчилося на небі сонце.
Орлика Андрій залишив у хліві в тітки Ірини, Миколку — на печі. Скриньку навіщось уклав в упряж і почепив собі на спину. Хоча не думав, що це допоможе в майбутній розмові; втім, ця розмова навряд чи вийде простою і доброзичливою, швидше навпаки.
«Тільки задля Гната», — вкотре вже сказав собі Андрій.
Він сильно прив’язався до цього небалакучого похмурого парубка. Дітей не нажив (чи, якщо й нажив, не знав про це), а от до Гната ставився як до сина чи молодшого брата. Андрієві не хотілося, аби сестру Гната спалили. До того ж мав великі сумніви, що Галя — відьма.
«Я бачила, — сказала йому тоді Ірина. — Вона робила закрутки на старостовім полі. І взагалі… вона змінилася, дуже змінилася, розумієте?»
«От і подивимось, наскільки вона змінилася», — подумав Ярчук, перевіряючи, чи легко виймається з піхов шабля. Певно, слід було прихопити осиковий кіл чи хоча б невеликий клинець, але він вирішив, що і так впорається.
Його приїзд, звичайно, не залишили без уваги. Хтось навіть упізнав у гостеві колишнього Гнатового рятівника. Принаймні, з вікон спостерігали уважно, хоч на вулицю ніхто носа не потикав.
Ну і нехай витріщаються, аби їм повилазило! Ці люди ладні відправити у вогнище молодицю, яка виросла у них на очах, яку багато хто з них знав ще відтоді, коли вона пішки під лаву ходила. Але якщо вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бісова душа, або Заклятий скарб», після закриття браузера.
