Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

святого Лазаря по лівому боці вулиці Широкої; йдучи до міста, Маркіян завше мусив минати духовну семінарію, він проходив повз приміщення своєї колишньої альма–матер, не озираючись і завше відчуваючи, як у грудях ворушиться важкий камінь кривди.

Новорічний день іскрився міцним морозом, під банею холодного неба блискотіли міріади іскор, сніг засипав Широку вулицю в сажень, у прокопаному тунелі розминалися в тісноті пішоходи з колісними повозами.

Зимовий день у своїй чистоті й світлості був достоту такий, який марився нині Маркіянові, коли писав Анні листа, та не було снігової куряви, яка покривала б запоною упряжені парою гнідих залубниці, — нічого тепер не було, крім щемкої туги, зматеріалізованої на клаптику паперу, що, заліплений у конверт, грів його груди і мучив сумнівами — посилати чи не посилати, відпише йому Анна чи тихцем посміється над ним… Господи, та вона, напевно, його й забула!

Маркіян тільки одним оком глянув у бік семінарської брами, до якої крізь замети була прометена стежка, а краще б і не позирав: з брами прямо на нього виходив син бучацького священика Михайло Базилевич, який колись продав його, не отримавши за зраду навіть срібняка.

Базилевич побачив Маркіяна, спіткнувся, завертівся, як ведмідь на гарячій плиті, але з обох боків стояли снігові стіни, і він мусив іти на Маркіяна, губи його скривилися у вимушену посмішку, він протягнув для вітання обидві руки й вигукнув:

— Вітаю з Новим роком, доміне! Сійся–родися…

Маркіян не виймав з кишень благенького пальта рук, вони стискалися в кулаки, він насилу стримував себе, щоб не вихопити їх і не звалити юду в замет, притоптати там, задушити, напхавши в рот снігу.

— Я без рукавиць, зимно… — проказав Маркіян, дивлячись упритул на Базилевича, і той поник, зніяковів від синявої холоднечі Маркіянових очей.

Губи Базилевича сохли, біліли, вкривалися смагою, врешті крізь них прошелестів шепіт:

— Не дивись так… Я знаю, ти думаєш на мене. Але повір — не винен я. Тебе, такого, я не міг залишити на вулиці, ну а до кімнати під час обходу зайшов сам Теліховський…

— Як ви там живете, питомці? — перебив Маркіян.

— Молимося… Його ексцеленція митрополит Михаїл зобов'язав ректорат семінарії відправляти щоденну суплікацію, щоб Господь відвернув пошесть. Вже у нас були смертні випадки. Спочатку нас були розігнали, а потім знову почались заняття. Тобі, бігме, краще, Маркіяне, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ти не знаєш, який тепер у нас содом… Холодно, брудно, одне горнятко на чотирьох, слава Богу, що хоч ложку кожен має свою, їмо бурду, зате ревно молимося і перед, і після її споживання… Нині, колего, мудрий той, хто в кнайпі п'є, а попом служить дурень.

— Ти, звичайно, і те, і те поєднуєш, щоб триматися середини… — Маркіян свердлив Базилевича очима і думав, що з таким робив би козак Небаба з «Канівського замку»: двома нагнутими деревами роздер би, на палю посадив, свяченим ножем горло перерізав…

Базилевич щораз то більше мізернів, ник, губи від смаги потріскалися, Маркіянів погляд розчавлював його, судив смертним судом, і він перед стратою зізнався у всьому, благаючи милосердя:

— Маркіяне, дай мені руку… Я давно усвідомив мерзенність свого вчинку, але тепер, коли увесь народ прозрів, прозрів і я… Академіки йдуть на той бік, і професор Маус їх благословляє. Німець благословляє, німець прозрів, тож повір, що світло прийшло і до мого розуму… Ходім і ми. Я кров'ю змию свою провину, хоч і не винен єсьм… Мій батько, затятий австрофіл, змалку навчив мене бути вірним цісареві і викривати все, що супротивиться владі. А тепер…

Маркіян повернув голову, йому гидко було дивитися на черв'яка, який, притоптаний його погордою, мов чоботом, скручується, вивертається; Базилевич побачив, що Маркіян хоче йти, заступив йому дорогу.

— Кожна людина може помилитися, — заговорив квапно, наче боявся, що Маркіян його переб'є, обірве його каяття, і він ніколи вже перед ним не висповідається. — Але хіба це справедливо — носити все життя тавро за один нерозважний вчинок? Маркіяне, ти сильніший за мене, мудріший… допоможи мені змити з себе ганьбу, ти один маєш право це зробити, мене за тебе зневажають товариші… я прошу…

— Хай тобі Бог простить… — Маркіян обійшов Базилевича, той схопив його за плече.

— Ти побачиш, побачиш… і колись сам прийдеш подати мені руку, я заслужу на це…

— Дай то Боже… — вивільнився від нього Маркіян і пішов не оглядаючись.

Знизував плечима, наче хотів обтруситися від фальшивого каяття зрадника, та коли повертав на Палацову, раптом зупинився, оглянувся: Базилевича на вулиці не було. Подумав: «А якщо не фальшиве?.. А якщо нині я вбив у ньому щойно народжену людину?.. Таж і гайдамаки приймали в свої ряди розкаяних…»

…Ясьо Сакрамент від поспільства не вимагав нічого, а давав йому все, що міг і вмів. У своїй безкорисливості він був подібний до найодержиміших сподвижників совісті: від природи наділений здатністю у всьому знаходити радість, він бачив довкола себе людей, ущемлених бідністю, голодом, холодом, хворобами і від того опечалених, а що сам почував себе завжди щасливим, намагався утішити інших.

Правда, ті бідні були багатші від нього, голодні — ситіші, хворі — здоровіші, але ж вони не знали, що комусь живеться ще гірше, і, певне, тому печаль сушила їх обличчя, тож Ясьо Сакрамент, якого сам Господь відокремив від журби, окутавши оптимістичним мороком його душу, веселив людей, від юрби не відокремлених, і всюди, де міг, намагався дати їм дрібку тієї радості, якої вони самі в житті відшукати не могли.

По неділях, натішивши зранку бравурною пісенькою хлопчаків і промарширувавши з ними від Руської вулиці до Єзуїтського костьолу за полком вояків, він у засмальцьованій магерці, в подертому кафтані і в тяжких від латок черевиках заходив до кнайпи «Унтер цвайундфірціг», яка містилася на Ринку поруч з Венеціанським палацом, виймав з–під пахви саморобну скрипку, яку завше носив із собою в дерев'яному футлярі, ставав у кутку і, спрямувавши кудись вдалеч зір із замріяною паволокою, грав надривні циганські мелодії, що мов пазурами роздирали розм'яклі від вина й горілки серця клієнтів, а були ними ремісники, безробітні й повії, а також баришники, які займалися замовленнями, наймом і звідництвом. Усі з однаковим захопленням реагували на Ясеву музику, і він отримував за неї рівно стільки, скільки йому потрібно було, щоб жити і веселити людей: мідний гріш, келишок горілки, недопалок.

Ясьо зовсім не намагався розпачливою циганщиною розжалобити чи засмутити людей: