Читати книгу - "Урізька готика"

й то «великий гріх». І на обличчі Ромка вималювався правдивий жах замість жадібності малої дитини, котра конче[145] бажає мати для себе забавку, яка знаходиться в руках іншої дитини. Кажуть, що небіжчик по смерті тратить душу й робиться заздрісним до живих, хоч би то й були його кревні[146]. Мусять йому всіляко догодити, аби потім не надокучав. Дивні уявлення…

Куди вони йдуть, Юліан не думав: просто йшли собі дорогою й розмовляли, бо, зрештою, то була єдина дорога. Влодко, напевно, знову йшов до корчми. Так робив завше: перші дні ходив до корчем й під церкву, а тоді вже по людях. Та дійшовши до штахет, за якими розлігся великий сад, Влодко заявив:

— Я йду до дідича. Складеш мені кумпанію?

Витяг з кишені трохи понищену візитівку з написом «Агент Його Цісарської Величності», на якій був вимальований пароплав. Її показував сільським війтам. А з другої кишені витягнув ще одну з написом «п. Владислав Семчинський, шляхтич уродзоний[147]» і гербом. Хвалився, що стратив на ці предмети купу грошей. Бідний хлопець! Не був ні агентом цісаря, ні шляхтичем уродзоним, тому поліції показував більш правдивий документ.

— Як ти вважаєш, Юліане, котра годиться для цієї візити?

— Друга, — переконано відповів фотограф, — оскільки новий дідич, я чув, прибув здалека, й не може вивести тебе на чисту воду.

— Герб я придумав сам, — образився Влодко. — Ні в кого не вкрав. Орел, що несе в дзьобі маслинову гілку.

— Сподіваюсь, цей пан має почуття гумору. Однак він нас не прийме.

— А ми просто передамо візитівки. Як проспиться, може, запросить нас.

Юліан відзначив про себе, що той трохи нервується. Мав уроджений страх перед аристократами, та й не потрафив би догодити їм поводженням, бо де мав його навчитися? До того ж був чутливою натурою, одразу відчував ставлення до себе, і се йому мусило добре боліти. В Америці, чув, на таке не зважають. То демократична країна, не те, що набундючена стара Європа. Юліан мав купу різних рекомендацій, які теж мусив показувати скрізь у Старому світі. Проте найліпше рекомендувала його камера в дорогому шкіряному футлярі, біла сорочка з краваткою-метеликом, а часом шовкова хутка на шиї й артистичний капелюх, коли йшлося про романтичну клієнтуру. Натомість Влодко мусив доказувати кожному, що він чесний корабельний агент, а не шахрай. По тім, як справа була залагоджена, на клієнта налітали круки, що торгували нерухомістю, а Влодко умивав руки. Він досі не був у Гамбурзі, звідки відпливали на кораблі в незвідані краї його жертви, й не міг відчути їхнього страху і розпачу. Не знав, що багато з них спочине на дні океану, зашиті в парусину, особливо, малі діти.

— Цікаво, чого він не спить уночі? От що я хотів би знати… — мовив Влодко, відчиняючи хвіртку коло брами з залізного пруття. — Або він — пияк, або тут якась романтична історія.

— Безсоння, — відказав Юліан. — Таке буває внаслідок контузії, або просто пережитого. Я цілком міг його сфотографувати на фронті. Був би гарний привід, щоб почати розмову. А пуста цікавість, щоб ти знав, призводить до неприємних випадків.

— Слухай, Юліане, це просто візит ввічливості. Нам конче треба замельдуватися[148] у найповажнішої особи на селі.

— Вистачить залишити візитівки у дворецького й не лізти в гості.

— Ти думаєш, буде інакше? Дідько з ним, аби лиш не заважав робити діло!

Вони пішли алеєю, що була чомусь незаметена, всипана мокрим тьмяно-золотим листом. Складалося враження, що ніхто не чинитиме їм перепон. Але насправді служба була шокована. Одні казали:

— То — перебрані поліціянти.

А інші:

— От нерозумні! Чим усе це скінчиться для них?

З вікна за ними стежила ключниця, панна Емілія. Вона сказала до Леонтія, який чистив рушницю по ситному обіді:

— Маєм гості!

— А крий тебе сила Божа! — роздосадувано вигукнув дворецький.

— Не бійся, то не великі пташки.

— Але й не зовсім малі, - придивившись до постатей нежданих гостей, буркнув Леонтій, згадавши шокуюче прибуття нового господаря. Тоді його врятувало тільки чуття на панську породу. З пана не може бути хама, як і з хама — пана. — Вже йду.

Він зашпилився[149] на всі ґудзики, взяв на голову капелюха й послинив вуса, аби трималися відповідної форми. Голова в нього була вже сива, а вуса лишалися чорними. Попри все Леонтій забув, а панна Емілія ніколи не дозволяла собі дивитися на ноги мужчин, взути для повної паради чоботи, й пішов відчиняти у повстяних капцях. В домі усі в такі взувались, аби не тривожити пана дідича. Леонтій помалу відчинив двері й став на верхній приступці сходів. Груди старого вояки напружились і випнулись так, ніби на них мчав загін турків.

— Чим можу служити, панове?

Влодко одразу знітився.

— Чи може прийняти нас шановний пан дідич? — спитав Юліан, подаючи візитівку. Влодко мовчки тицьнув свою.

— Пан дідич не приймає нікого.

— Дуже шкода, — мовив спокійно Юліан. — Але, можливо, він знайде для нас трохи часу іншим разом.

Така делікатність трохи спантеличила дворецького, але не зворушила. Пані графиня приймала усіх і була дуже цікава до життя. Зате тільки тепер Леонтій оцінив переваги спокійного життя.

— Прощавайте, панове! — мовив він дещо театрально.

На подвір’ї, незважаючи на полудень, панувала тиша. Тільки з коминів дому, флігеля й прибудови для слуг вився дим.

— От бачиш, — задоволено мовив Юліан, — ми все зробили як слід. Тепер слід чекати запросин, тобто вдавати, ніби ми їх чекаємо. А може, сей пишний дворецький убив пана, і тепер слуги раюють, як миші без кота?

— Добре, що на нас псів не поспускали, — здригнувся Влодко, показуючи на величезного собацюру, що вийшов з буди, брязкаючи довгим ланцом.

— Таке скажеш, — посміхнувся фотограф. — Псів не спускають на уродзоних шляхтичів.

— Знав би ти, що про того дідича в корчмі розказують…

— Але ж ти не побоявся!

— Бо в мене немає злих намірів, і він се мусить відчути.

Юліан здивовано підняв брови.

— Ну, добре, я ще вчора обіцяв показати священику деякі світлини. Заберу й піду.

— А я до корчми. Гадаю, єгомость не дозволить мені виголосити завтра у церкві проповідь. А жаль, бо ми з ним подібні… Він говорить про рай на небі, а я — про рай на землі.

— Бійся Бога, який рай у Америці?!

— Для мене, де свобода, там рай.

«Свобода там, куди ніхто не сміє заглянути — в душі чоловіка,» — хотів сказати Юліан, хоча йому здавалось, що Влодкова душа не мала таких потаємних закутків, де можна було б тішитися