Читати книгу - "Урізька готика"

правдивою свободою. Тому він подумав про свою, власну, свободу. Міг би хоч зараз зібрати манатки[150] й піти зі села. Міг би виїхати з Дрогобича, не прощаючись. Ні, цього йому зараз не хотілося. Хіба піднятися на он ту лису гору і звідти подивитися на села, що тягнуться вздовж ріки. Але мав цікавішу зустріч і не піддався спокусі, як личить зрілому мужеві, котрий обмежує свої раптові забаганки.

Бульбу викопали до полудня й розсипали у стодолі, аби підсихала. Потім пообідали з того, що вчора принесли сусіди. Петро подумав, що ще день-два і про їхнє горе всі забудуть, а йому треба буде напитувати якогось заробітку у дворі, аби не відлучатися з дому й не лишати Орка самого. Хай піддужчає хлопець, аби не вхопила його та хвороба, що скосила жінку й доньку. Йому кортіло ще на полі спитати Орка, чи не банує[151] він за сестричкою, але син зарився, як кертиця в землю, не дав до себе діткнутись[152] ні словом, ні поглядом… Хотів перебути свій жаль сам. Їм би зійтися, але кожен терпів від сумління й чувся винним у тому, що Орися вмерла, будучи сама в хаті. Петро не знав, що робити. Ходив по оборі, приніс води, а Орко мріяв лиш про те, щоб сховатися на печі, впасти у забуття, як тоді в ніч похорону. Але було ще рано, тому він сидів у хаті й дивився у вікно, як любила дивитися Орися.

— Слухай, Орку, — сказав батько, входячи до хати з наруччям[153] дров. — Зараз я переберуся й піду до управителя, а від нього до єгомостя. Замкнися на засув, і хоч би хто, окрім мене, кликав, не відзивайся. Або піди до когось з хлопців.

— Я тут лишуся.

— Напоїш Гривка й даш йому трохи вівса.

— Добре, тату.

Не міг його взяти з собою, хоч ризикував. Люди будуть на них обох дивитися з жалістю. Орко все його слухав, і буде сидіти сам. Петро вбрався у празникове, наклав на голову новішого капелюха й пішов. Його гризла думка, що вже за тиждень він почне забувати те, що сталося. Трохи пізніше, ніж інші, але забуде свій жаль. І може, Орка більше не покличуть… Надворі було ясно, майже без вітру, вже йшлося про зиму, і Петро відчув, що нині ним перейдено якийсь рубіж. Лишалася нудь[154], але вже потрохи розбавлялася надією. Його тягнуло з хати, до поважної розважливої бесіди, і був лиш один чоловік, що міг її вділити, — отець Антоній. Бувало, Петро тупцяв на стежці коло попівства, однак не насмілювався увійти.

Та перше мав зайти до управителя, себто не до нього, а до панської кухарки, Карольки, що була зв’язковою між Петром і паном Стефаном.І хресною Марії Не раз допомагала Петрові дістати зарібок: щось відвезти, щось привезти. Ремесла Петро жодного не знав; умів робити те, що кожен чоловік на селі.

Каролька собі спочивала, управитель з жінкою поїхали до міста провідати дітей і мали вернутися аж завтра. Була схожа на кітку[155], що розпарилася на печі.

— Нич[156] тобі не обіцяю, Петрусю, — зітхнула вона, розпитавши перед тим за Орка. — Нібито треба вивезти гній у Ставища і розтрясти, але то на другий тиждень. Я скажу за тебе…А ти ліпше розкажи мені, що то за пан сидить у корчмі й говорить про Америку….

— Я в корчмі не був, але завтра спитаю людей коло церкви. Може, єгомость щось знає.

Вона заглянула Петрові в очі та не посміла спитати, чи дуже банує він за Орисею. Мала спершу нещасливе життя: тато з мамою рано померли, чоловік був пияк, єдина дитина вродилась неживою. Потім стало ліпше. Її Павлуньо втопився у баюрі, а вона пішла за служницю до міста. Навчилася добре варити їсти, вже десять літ куховарила в панському домі, і не нарікала. Навіть мешкала тут. У свою хату пускала на комірне[157] молоді пари, й мала трохи наскладаних грошей. Орка дуже любила, але Маріїна смерть її настрашила, і тепер вона рідко до них заходила.

— А що, Петре, — раптом сказала вона, — якби ти поїхав до Америки. Як я ще служила в урядника, то його брат посилав звідти щомісяця поштові картки. Там доми такі високі, як наші Ласки.

- І добре йому там було?

— Добре. Мав чисту роботу, в банку. На знимці виглядав як великий пан. Там багато наших. Син пана Мацея збирався поїхати туди.

— Мені зараз не до того, — буркнув Петро. — Жебрак — всюди жебрак. Від мене мій рід відмовився, самі знаєте, за що.

— Але ж приїхали з Нагуєвич на похорон Орисі.

— Я їх не просив!

— Видно, хочуть помиритися з тобою. Вони багаті й бездітні. Я би на твоєму місці дала Орка повчитися якогось ремесла, бо господарка мала, вас не виживить[158]. Я могла би з паном управителем порадитися…

— Не хочу хлопця відпускати від себе. Де він, там я, — якимось незнайомим голосом відрізав Петро, аж сам подивувався, що так сміло говорить. Бо його думка нарешті визріла. — Мушу його боронити від злого, доки не помудріє.

Каролька аж рота відкрила:

— Ти все був не такий, як ми, Петре. Чого не прийшов з Орком?

— Бо ще йду до єгомостя, вже за порадою.

— Наш єгомость — бідний і старий.

— Але мудрий!

— То так, — мусила згодитись Каролька.

Вона збиралась передати для Орка кавалок пляцка[159] з яблуками, але тон Петра їй не сподобався. Ця жінка любила, аби з нею говорили лагідно й не перечили, бо вона таки чимало зробила для похресниці: дала перину у віно[160] і дві великі подушки, бо воно, бідне, було голе й босе. Втім, її небіжчик Павлуньо тримався з нею остро: збивав не раз на квасне ябко[161]. А господарі, в яких вона служила, трималися з нею гордо. Ніколи їй не щастило піднятися над чоловічою статтю. Тому вона мовчки ображалася.

Петро йшов у горішній кінець і все в ньому кипіло. Хитра баба! Ніколи не скаже просто, що їй треба, а хоче, аби їй стояли в ласку[162]. Тепер, коли за півроку Петро стратив жінку й дитину, йому ніби відтяло одну руку й одну ногу. Хто-небудь міг його звалити. Мусив ставати міцнішим, ще дужчим, ніж перше.

Колись міг лишати Марію з дітьми на місяць або й два, аби поїхати на зарібки, але ніхто не знає, як він