Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Будеш у мене на веслах, заодно й почуєш, як розумні люди раду тримають.

Більше Іван ні про що не запитував. Швидко перейшов на корму та скочив на облавок хиткого човна-дуба. Майже одразу з'явився Омелько.

– Тримай прямо, – кинув він. – Я скажу, де повернути.

Богун взявся веслувати, намагаючись, щоб вода під веслом не плюскотіла. Одночасно згадував все, що чув від запорожців про місцину, коротко охарактеризовану Омельком: «Тавань». Згідно з почутим він зрозумів, що настав якраз той етап подорожі, коли потрібно було діяти вкрай обережно. Саме тепер багато в чому вирішувалась доля всього походу. В темряві попереду мав знаходитися закутаний у морок острів Тавань. Далі, навпроти нього, здіймали свої високі гарматні форти цитаделі Кизикермень і Арслан – праворуч і ліворуч від Тавані. Пильно стерегли вони течію Дніпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поєднував зі Славутичем свої води. Розлючений десятками спустошливих нападів запорізьких козаків на Анатолійське побережжя, Румелію та Болгарію, султан наказав в понизов'ї Дніпра створити цілу низку перешкод і оборонних споруд, аби забезпечити себе від «гяурів». Кизикермень і Арслан були першими з таких перешкод. Окрім міцних залог і потужних гармат на своїх мурах, вони мали натягнуті від своїх стін до острова Тавань перегороджуючі течію Дніпра і Конки важкі залізні ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою і сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагається пройти повз них під покровом темряви. У двох місцях, неподалік від кожної з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортів націлили свої жерла турецькі гармати. Здавалось, і цілком слушно, що пройти Тавань неможливо.

Тихо, немов примари, скупчилися навколо чайки Сокольця дуби чайкових отаманів. Деякі з них піднялись на облавок, деякі залишилися на своїх човниках, приставши так, щоб бути поближче до отамана. Серед останніх був і Омелько зі своїм проводжатим. Без довгих вступів Соколець розпочав раду:

– Не схоже, щоб про нас тут було відомо, але береженого Бог береже. Тож кажіть, які в кого є міркування.

– Та, напевне, немає кращої ради, аніж дерева рубати та на ланцюги пускати, – почувся з темряви тихий, але сповнений поваги голос, в якому Богун впізнав курінного Переяславського куреня на прізвисько Непийпиво. – Так ще за Конашевича чинили-дбали, завжди виходило ладно.

– Вірно Микита мовить, – погодилися з ним ще кілька старшин.

Соколець рішуче похитав головою:

– Не годиться.

– Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разів Тавань долав.

– Глек теж по воду ходив, доки вухо не відбили, – заперечив хтось.

– Я тут сам комусь скоро відіб'ю! – трохи підвищив голос Непийпиво. – Як маєш раду, кажи! Не час зуби скалити.

Соколець підняв руку.

– Ти, Микито, козак досвідчений і отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу і я сказати своє слово.

– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.

– А слово моє таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаєш, пане Микито: хто при військовій потребі однобічно себе поводить, той стратег ні к бісу! Побивають такого.

– Тоді, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.

Соколець знову відмовився, хоча цього разу не так упевнено.

– Час втратимо, несподіваність… Ні, не потрібно їх тут зачіпати. Там і невільників обмаль, і здобичі – тьху!

Тут піднявся Омелько.

– А моя думка, шановне лицарство, – мовив він, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така ніч, хоч в око стрель! Якби ми поділили флот на дві частини, та розійшлися з двох сторін острова, та помислили, як нам ті кляті ворота відшукати…

Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю і більшості старшин, тож далі обговорювали лише деталі.

– Ну от що! – підвів нарешті підсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять кроків. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку мені потрібні четверо охочих, та щоб очі мали не гірші, ніж у сови.

Охочі швидко віднайшлися, і на тому раду було закінчено. За кілька хвилин повернулися на свою чайку, і Омелько став на стерно, очікуючи сигналу до відплиття…

Крізь темряву байдак просувався сторожко та повільно. Тишу порушував лише дзюркіт води, що струмочками стікала з весел, коли ті піднімались вгору. Соколець немов приріс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було ні берега, ні будь-яких інших орієнтирів, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким він видався спочатку. Але вороття не було. Що зроблено, те зроблено. Якщо в темряві буде обрано невірний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тоді, Соколець знав це напевне, гарматні кулі розтрощать навіть у темряві більше десятка човнів, гарячий метал вирве з лав його війська сотні і сотні козаків. І грають жовна на обличчі наказного отамана. Міцніше стискає правиця руків'я шаблі, а очі вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вірному шляху. Хвилина за хвилиною, мить за миттю.

Як повільно проходять ці миті крізь свідомість отамана.

Як напружено відкликається свідомість його молоточками поміж скронь. Та хіба це молоточки? Це молоти, удари яких чути, мабуть, на гарматних фортах!..

Швидкість чайки перетворилась на черепашу. В тиші відчутно лише неясний шепіт, яким з корми отаманського судна передають накази на ніс тої, що йшла позаду.

Час спливає.

Нарешті, після цілої вічності тривожного очікування, попереду, трохи праворуч, Соколець почув голосне, після несамовитої тиші, пугикання пугача. Пугачу одразу ж відповіло кахкання качки. Наказний зачекав. Скоро крики птахів повторилися в тій послідовності, в якій вони пролунали попереднього разу. Помилки бути не могло – гасло подавали козаки, яких він відрядив, аби ті голосом позначили ворота. Соколець немов ожив.

– Праворуч вивертай! – кинув він пошепки. – Є! Таки знайшли, скурві діти!

Чайка ледь відчутно схилилася в бік лівого облавка і почала змінювати курс у напрямку невидимих воріт. Знову кілька вимотуючих душу хвилин тяглася напружена тиша. Нарешті пугач подав голос зовсім близько, одразу ж трохи осторонь закахкала качка. Повернули ще трохи праворуч. За хвилину з отаманської чайки заквилив орел. Йому відповів спочатку пугач – тепер чітко праворуч, потім качка, трохи спереду, з лівого облавка.

Рівно через хвилину, відчуваючи полегшення, за яким надійшла важка психічна втома, Соколець розрізнив у темряві обриси двох невеличких човників – кожен біля бакена, яким було позначено ворота в ланцюгах. Не порушуючи тиші, немов велетенський привид, отаманська чайка повільно пройшла крізь ворота. Продовжила рух, тепер уже позаду чуючи дивне перемовляння «птахів». Верткі і нахабні чайки