Читати книгу - "Шлях Срібного Яструба"

у дзенькоті тятиви, у свисті стріли, у завиванні степового вітру. Все тебе навкруги навчає, іноді так, що й сам не помічаєш….

Невдовзі срібні злитки почали плавитися. Таємничі знаки розплилися, і злитки перетворилися на блискучу масу, на поверхні якої підіймалися й лопалися прозорі кулі.

Сагір виклав перед казаном декілька форм для виготовлення наконечників стріл.

— Зараз ми виготовимо стріли зі срібними наконечниками — вони допоможуть нам впоратися з мерцями, але нехай срібло ще плавиться у казані. Я накреслив на злитках знак, який означає Місто Мерців. Цієї ночі воно вже не буде таким неприступним. У давнину скіфи ніколи не будували фортеці, але могли захопити будь-яку ворожу фортецю. Навіть велика твердиня уратів Тайшеба колись пала перед нашими предками. Цієї ночі зійде повна луна і сила Гістаса посилиться, але не настільки, як він очікує. Потім ми зробимо з цього срібла наконечники стріл і для кожного оберіг — знак Срібного Яструба.

Допомагаючи брату, Атей, захоплений роботою, не помітив, як минув час. Орія стояла край берега, уважно пильнуючи за навколишнім простором. Але степ, розпечений сонцем, немовби завмер. Тяжкі річкові хвилі повільно котилися, зблискуючи під променями.

Нарешті Сагір і Атей завершили свою роботу. Сагір розділив виготовлені стріли на три рівні частини. Атей вклав свої стріли у горит, прикрашений зображенням яструба і напнув тятиву луку. Йому відразу здалося, що стріла, пущена з цього луку, буде мати силу, набагато більшу, ніж міг надати їй інший лук.

На дні казана ще залишалося трохи розплавленого срібла. Орія витягла свій довгий кинджал і торкнулася його гострим кінцем блискучого металу. Коли вона витягла кинджал, то декілька крапель срібла застигли на лезі, немов краплі роси.

— А це обереги Срібного Яструба, — промовив Сагір і протягнув їм три срібні фігурки, що нагадували яструба, який, склавши крила, падав на здобич.

Вони прив’язали обереги до тонких шкіряних шнурків і почепили собі на груди.

— Здається, все готове, — стиха промовив Сагір, коли вони заховали казан і ковальське знаряддя, — настав час сідлати коней.

…Сонце вже схилялося до обрію, коли вони вирушили у дорогу.

їх шлях пролягав до Міста Мерців…

Глава 6. Місто Мерців

Колишні, давно вже забуті будівники фортеці обрали для неї досить зручне місце — фортеця знаходилася на пагорбі, до якого з північного боку підступала ріка. З інших боків розстилалася широка рівнина. Але з часом володарі фортеці розчинилися у коловерті бурхливих подій минулих епох, і могутні стіни поступово осідали, степові вітри й зливи вік за віком підточували могутнє каміння. Високі башти розвалилися, а серед уламків стін з’явилися величезні вибоїни, немовби якісь безжальні велетні взяли приступом фортецю.

Кіммерійці, а потім їх наступники — войовничі скіфи — не будували фортець у степу, вважаючи, що найкращим муром для них є спини стрімких бойових коней. Тому (хіба що тільки відчайдушні грабіжники могил, які не боялись ні демонів, ні мерців) ніхто не бував серед цих руїн. Так минали сторіччя, і колишня фортеця стала сховищем для кажанів та гайворонів, степові вовки вили серед кам’яних уламків, що були колись неприступними мурами, і отруйні змії грілися на могильних плитах, під якими лежали давно вже забуті герої та могутні володарі.

З часом річка обміліла, а її береги, густо порослі очеретом, перетворилися на болото.

Вільні мешканці степів найбільше любили відкритий степ і гаряче сонце, і тому вони оминали це місце, де, як подейкували, оселилися зловісні примари та злі духи.

А потім з’явилися ще більш моторошні оповідання про несамовитого чаклуна Гістаса, який ніколи не міг вдовольнитися ні лютою помстою, ні могутністю, ні владою.

Вечорами, сидячи біля багаття, розповідали мешканці Степу страшні історії про мандрівників, які випадково потрапляли до руїн фортеці і вже ніколи звідти не поверталися, про мерців, яких Гістас примушує служити собі, про болотяний туман навколо колишніх мурів, в якому бродять ненажерливі привиди.

Одного разу ватага сарматських воїнів після одного переможного походу вирішила вночі поїхати до фортеці. Розповідали, що назад повернувся лише один. Очі його були переповнені жахом, і єдине, що він зміг сказати: «Мерці… Місто Мерців…», а потім вскочив на свого коня і зник у степу. Більше цього воїна ніхто не бачив…

….І з того часу руїни фортеці почали називати Містом Мерців…

…Брудно-зелений болотяний туман стелився над землею, насичуючи отруйними випарами вологе повітря. Небо було затягнуте хмарами, але залишки стін біліли на пагорбі, немов гострі ікла велетенського чудовиська.

Сагір, Атей і Орія стояли за декілька летів стріли від руїн, вдивляючись у темряву. Їх коні, відчуваючи небезпеку, тривожно хропіли і пряли вухами.

Атею здавалося, що з боку Міста Мерців віє загрозою і таємничою, надлюдською силою. Звідти доносилися пронизливі крики нічних птахів. Туман ставав все більш і більш задушливим.

— Наші обереги допоможуть нам увійти до Міста Мерців, — стиха промовив Сагір, — але чим далі ми будемо заглиблюватися туди, тим більше буде танути їх чарівна сила. А коли вона розтане, єдиним захистом для нас стануть стріли зі срібними наконечниками.

Сагір витяг з гориту стрілу — її наконечник тьмяно зблиснув при світлі місяця, який щойно з’явився між хмарами. Атей подивився на небо — повний місяць зловісно звисав над Містом Мерців.

— Я спробую пробратися у фортецю понад болотом, криючись в очереті, — продовжив Сагір, — ти, Атею, підеш сухим річищем — воно якраз доходить до уламків північної башти…

— А я? — запитала Орія.

— Ти, Оріє, залишишся тут — будеш стерегти коней, — коротко відповів Сагір.

— Чому ти не хочеш, щоби я йшла з вами до Міста Мерців? — гордовито виструнчившись, запитала Орія. В її очах зблиснув вогник образи.

— Оріє, — несподівано лагідним голосом промовив Сагір, — поблизу руїн цієї фортеці може бути не менш небезпечно, ніж всередині самої фортеці. А ми повинні бути впевненими, що у нас є шлях до відступу. І цей шлях будеш охороняти саме ти.

Трохи помовчавши, дівчина кивнула головою:

— Добре, я буду чекати вас тут.

Атей посміхнувся. Йому захотілось сказати щось приємне дівчині. Колишня образа на неї у хлопця якось непомітно минула за останні дні. Натомість Атей все частіше відчував, що при погляді на Орію в його душі з’являється якесь дивне, раніше йому невідоме тепле й приємне почуття. Атей трохи знітився, зрозумівши, що потрібні слова так і не прийшли йому на думку, і, трохи запнувшись, вимовив:

— Не переймайся, ми повернемося…

Колись ця ріка була досить глибока, але після того, як вона обрала для себе нове русло, сухий ґрунт поступово осипався і