Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

структура з квадрильйонів клітин, що йде вулицею Московською до метро «Арсенальна». І навіть сама назва вулиці «Московська» не викликає у мене бажання придумати їй іншу назву, як це часто трапляється з іншими проявами окупаційних топонімів, перейменувати її, приміром, у вулицю Ґонти чи Дмитра Донцова.

Ні, зараз мені начхати. Зараз я — сама врівноваженість і спокій. Починає накрапати дрібненький дощик. Я йду повільно й обережно і нікого не чіпаю. Люди, що поспішають у своїх справах, обганяють мене з легкістю, і я не складаю їм ніякої конкуренції. Хай собі біжать… Я бачу їхні потилиці, підняті коміри, парасольки, кепі… Я чую їхні запахи: цигарчаного диму, парфумів, котлет, котів, смаженої риби, сечі, гівна, ліків, сперми, плісняви, молочниці чи невипраних шкарпеток… І в кожного ж своя доля, і кожен з них окрема планета і цілий світ. Бо як у краплині води відбивається увесь океан, так і в людині відбивається увесь Всесвіт!

Хр-р-р-р, тьху! — жовтувата й жирна, як качине гузно, пляма мокротиння падає на асфальт праворуч, трохи попереду мене. Я встигаю побачити її кутовим зором, і вже за мить мене обганяє двійко молодиків у турецьких шкіряних куртках і дебільних шапках ADIDAS, що ними повне все місто.

— Я учора тьолку зняв… Повний пиздець! Брала в рот так, що я охуїв, можу телефоном поділитися, — один з молодиків докурює цигарку й кидає недопалок просто собі під ноги. Інший пригощає його жувальною гумкою, і обоє шпурляють порожні обгортки просто на тротуар.

«Стійте, — кидаюся я за ними услід. — Жлоби! Уроди! Недолюдки! Нумо, швидко зупинилися, підняли з тротуару своє гівно і кинули його в урну! Он вона стоїть! Хіба важко це зробити? Хіба важко не колупати, не різати і не розписувати сидіння в автобусах і трамваях, не бити лампочки у під'їздах? Не плювати собі під ноги, не залишати по собі склянки-банки-пляшки на природі? Не палити багаття у сухому лісі? Не рубати тополю, не ламати калину? Не «їбати тьолку», а «кохати дівчину»? Що ви залишите своїм дітям? Суржик, смітники, Жана-Клода Ван Дамма, обгортки від жуйок «Турбо», повністю оновлену «Шкоду»? Кока-колу, лізинг, в'єтнамські босоніжки, китайські годинники, чеченську мафію, буркіна-фасоський різновид СНІДу? Імплантанти, еректори іноземного виробництва, дошки Євмінова, аплікатори Кузнєцова, автомобілі кращих західних виробників за цінами кращими за середньоєвропейські? Цигарки «Ґолд» у твердих упаковках, кольорові горошини «Скітлс»? Чи ви впевнені, що ваші діти відкриють для себе «Тампакс» і будуть щасливі, як проголошує реклама? Помиляєтесь, суки! Поми…». І тут я отримую потужний удар у щелепу, який валить мене з ніг. Я підлітаю щонайменше на півметра над землею і хряпаюся на мокрий, запльований тротуар, вкритий пошматованими газетами з портретами політичних діячів, зірок шоу-бізнесу й порнозірок (що, зрештою, одне й те саме). Перед самим носом у мене опиняється обгортка від батончика «Баунті». «Чому ви навчите своїх дітей? — не вгамовуюсь я, вдихаючи шоколадний аромат «ніжної насолоди» і борсаючись у порожніх пачках цигарок «Мальборо», «Кемел» і «Прима», що не може не радувати, бо вітчизняний бренд склав іноземним гідну конкуренцію. — Чи любитимуть вони раннього Тичину й живопис епохи пізнього італійського Ренесансу? Міфи давньої Греції та абстрактну творчість австралійських аборигенів?». Удар ногою доводиться прямо у центр тулуба під дих. Я відчуваю, як усередині щось розривається: може, то душа від невмолимої туги за гармонією всесвіту, а може, звичайна селезінка. Проте я не здаюся… «Чи знатимуть вони про Бодлера, Рембо та Гайдеґера? Чи щось промовлятимуть їм імена Дайте, Сковороди, Брюховецького, Петра Могили, а також Садовського, Старицького, Нечуя-Левицького, Тарковського Андрія і Арсенія із кревняками, раби Божої Заньковецької, Кобилянської, Квітки-Основ'яненка, Котляревського, Затиркевич-Карпинської із усіма Тобілевичами разом узятими… Чи згадуватимуть ваші діти-жлоби у царствії своєму про Лао-Цзи, Франсуазу Саган, Ден Сяо Піна, Сунь Ят Сена, Кім Чен Іра, Хенк Сам Ріна, Мао Дзе Дуна, Сунь в Чай Хуя…» — вихекую я разом з матюками і шматками печінки, бо вони й звучать найприродніше: спробуйте-но самі чітко вимовити В'ячеслав Ростропович чи Галина Вишневська, коли тебе копають ногами по ребрах. «А чи розкажете ви їм про Андруховича — велета сучасної української літератури, генія вітчизняного постмодерну!?» — ця фраза вилітає у мене з рота разом із двома передніми зубами і кривавою юшкою… «Рябчук! Рябчук!» — волаю я з останніх сил, бо знаю, що десь тут неподалік знаходиться редакція журналу «Всесвіт», де за сумісництвом працює редактор літературного відділу журналу «Сучасність» Микола Рябчук, який і посприяв, аби романи Андруховича «Рекреації» та «Московіда» вийшли саме у цьому журналі. (Довідка для необізнаних: ледь не написав «необрізаних» із часопису «Четвер». Рябчук Микола (Юрійович) — український письменник, поет, критик, перекладач. Народився у Луцьку 1953 року. Закінчив львівську політехніку та Літературний інститут імені Горького у Москві. Довгу зиму 70-х років провів у смутку й нонконформізмі, будучи класичним зразком суспільного аутсайдерства та самітництва (покоління двірників). У набитому забороненою літературою холодильнику Рябчука зберігався портрет маршала Брєжнєва (варіант висилки на Сибір). Працював монтером колії, електрослюсарем, монтером у театрі, вантажником. Нині — літературний авторитет).

Я приносив Рябчукові свої вірші й оповідання, але він нічого не взяв. «Сирувато», — відповідав він мені. «Сірувато», — читав я по його очах справжнє ставлення до віршів. «Хєровато!», — думав про себе, проте мав надію, що він таки людина гарна.

Ось чому в останні хвилини свого життя я волав до нього! Бо хотів, щоб на власні очі побачив цей авторитетний літредактор передчасну смерть молодої творчої особистості (яку треба було підтримати у важкий момент становлення), від рук і ніг тотальної жлобізації суспільства за часів первинного накопичення капіталу. І мріяв я, що хоч в останні хвилини мого життя, він підхопить мене на свої досвідчені редакторські руки і промовить, дивлячись у мої запухлі й згасаючі очі: «Я надрукую два твої вірші «Генеалогію алкоголізму» і «Лагідну дебілізацію». І тієї ж миті вдячна посмішка торкнеться мого роззявленого в агонії, розірваного рота й останнє «Дякую» з душею відлетить на небеса. «Надрукую посмертно!» — розчулено промовить Рябчук, змахуючи скупу редакторську сльозу, і навіки закриваючи мої осклілі і вже безживні очі.

Але яке то щастя, що я людина стримана й обережна і не роблю одразу того, що спадає мені на думку. Ось і зараз я не кинувся за цими двома молодиками, й не бився, і не кричав, а набрав повні груди повітря і через деякий час повільно його видохнув разом із негативом… Вірніше, бився і кричав, але подумки, у погляді, в напруженому спостережному мовчанні за цими двома спинами у