Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

вона простягла до мене руку. Я потиснув її.

— Це не означає, що я вам пробачила, — сказала вона. — Поки що треба помиритися. Ви припустилися негідного вчинку й дуже мене образили. Ви розумієте?

— Розумію, — відповів я.

Після того ми вечеряли. Я зварив плов із креветками та квасолею, приготував салат із оливок, помідорів та вареного яйця. Я пив вино, Юкі також трохи потягувала.

— Коли дивлюся на тебе — іноді згадую дружину, — сказав я.

— Дружину, яка у вас розчарувалась і втекла з іншим, — уточнила Юкі.

— Ага, — погодився я.

30

Гаваї…

Після того минуло кілька днів. Не те щоб райських, але мирних. Я ввічливо скасував наступний візит Джун. Сказав, що начебто застудився, маю гарячку, кашляю (кахи-кахи!) і найближчим часом не матиму охоти до розваг. І простягнув їй десятидоларову купюру — мовляв, для оплати таксі. «Як жаль! Як тільки одужаєте, подзвоніть, будь ласка», — сказала вона й добутим із сумки простим олівцем написала телефонний номер на моїх дверях. Потім сказала: «Бай!» — і пішла, погойдуючи стегнами.

Я кілька разів возив Юкі до її матері. І щоразу з одноруким поетом Діком Нортом прогулювався пляжем та купався в домашньому басейні. Плавати він умів чудово. Тим часом Юкі з матір’ю розмовляла наодинці. Про що вони балакали — не знаю. Юкі нічого про це не казала, а я особливо не допитувався. Просто возив її до Макахи на орендованому автомобілі, з Діком Нортом вів світські розмови, купався, розглядав серферів, дудлив пиво, справляв малу нужду, а потім відвозив Юкі назад у Гонолулу.

Одного разу я почув, як Дік Норт декламує вірші Роберта Фроста. Їхнього змісту я, звісно, не розумів, але їхній ритм і почуття він передавав майстерно. Я бачив також фотографії Аме — вологі, щойно після проявлення. Обличчя простих гавайців. Звичайні портрети, нічого особливого, але ці обличчя, які вона сфотографувала, оживали й, можна сказати, висвітлювали самі людські душі. Щирість і доброта жителів тропічних островів, їхня природна грубуватість, ба навіть жорстокість, їхнє вміння радіти життю — все це відбивалося на її фотографіях. Сильні й водночас спокійні знімки. «От що таке талант!» — подумав я. «Не те, що у мене або у вас», — казав мені Дік Норт. І це правда. З першого погляду зрозуміло.

Дік Норт піклувався про Аме так само, як я — про Юкі. Та, звичайно, він виконував свої обов’язки набагато грунтовніше. Прибирав кімнати, прав, готував їжу, купував продукти, декламував вірші, жартував, гасив недокурки, нагадував почистити зуби, поповнював запаси «тампаксів» (одного разу я з ним ходив по крамницях), розкладав у теки фотографії, друкував на друкарській машинці каталоги її творів… І все це робив однією рукою. Я навіть не міг собі уявити, як він після всього цього знаходить час для власної творчості. «От бідолаха!» — думав я. Та, якщо подумати, з якої речі я мав йому співчувати? В обмін на турботу про Юкі я отримав авіаквиток на Гаваї, оплачений номер у готелі й на додачу — повію. Як не крути, ми один одного варті.

* * *

У ті дні, коли не треба було їхати до матері, ми з Юкі вправлялись у серфінгу, купалися, валялися на пляжі, вешталися по крамницях або їздили сюди-туди по острову на орендованому автомобілі. Вечорами прогулювалися по місту, дивилися кіно й пили «Пінья-коладу» в барах готелів «Халекулані» або «Роєл Гаваян». Я мав удосталь часу, щоб готувати різноманітні страви. Ми добряче розслабились і прекрасно засмагли. У бутіку готелю «Хілтон» Юкі купила нове квітчасте бікіні і, коли його одягла, то, здавалося, не відрізнялась од дівчат, які народились і виросли на Гаваях. Досягла вона помітних успіхів і в серфінгу: навчилася сідлати навіть маленькі хвилі, на що я не спромігся. Ми купили декілька касет гурту «Rolling Stones» і слухали їх з ранку до вечора. Коли я відлучався від Юкі, щоб купити прохолодних напоїв, до неї на пляжі намагалися заговорити якісь чоловіки. Та вона відшивала їх од себе, бо не знала англійської мови. Коли ж я повертався назад, вони казали «sorry»[41] і зникали. Юкі засмагла, погарнішала й поздоровішала. Добряче розслабилась і тішилася кожним днем.

— Це правда, що чоловіки так сильно хочуть жінок? — раптом одного дня запитала вона, лежачи на пляжі.

— Так, а що? Хто сильніше, хто слабкіше — але, у принципі, фізично чоловіки хочуть жінок, у цьому немає сумніву. Що таке секс, ти, загалом, уявляєш собі?

— Загалом — уявляю, — холодно відповіла Юкі.

— Є така річ, як статевий потяг, — пояснював я. — Бажання спати із жінками. Цілком щось природне. Для продовження людського роду…

— Я не питаю вас про продовження роду. І не розповідайте мені про охорону здоров’я. Я питаю про статевий потяг. На що він схожий?

— Уяви собі, що ти — пташка, — сказав я. — І любиш літати високо в небі. Та через якісь обставини ти не можеш літати, коли тобі хочеться. Ну, скажімо, напрям вітру чи пора року не сприяють. Та коли довго не літаєш, нагромаджується багато невикористаних сил — і тебе охоплює роздратування. Тобі починає здаватися, ніби тебе несправедливо зневажають. І ти обурюєшся — чому ти літати не можеш. Тобі таке відчуття знайоме?

— Знайоме, — відповіла вона. — Я все життя тільки це й відчуваю.

— Ну, тоді розмова коротка. Ото і є статевий потяг.

— І коли востаннє ви по небу літали? Ну, перед тим, як тато купив вам жінку?

— Наприкінці минулого місяця, — відповів я.

— Було приємно?

Я кивнув.

— А це завжди буває приємно?

— Не обов’язково, — сказав я. — Бо коли збираються дві недосконалі істоти, то не завжди все складається добре. Трапляються й розчарування. Буває й так, що злетиш у небо, але від радості забудеш про все на світі — і вдаришся головою об дерево…

— Гм-м-м!.. — промимрила Юкі й задумалася. Напевне, уявила собі пташку, яка задивилася на щось збоку й ненароком налетіла на дерево. Я занепокоївся. Чи правильно я пояснював? Може, я навчаю дівчинку в такому юному віці зовсім не того, чого треба? А втім, байдуже. Як підросте — сама все зрозуміє.

— Однак із віком імовірність того, що все складеться добре, збільшується, — пояснював я далі. — Набуваєш потрібних знань. Як передбачити погоду, визначити напрям вітру… Але сам статевий потяг, як правило, із віком слабкішає. Ось така справа.

— Яка жалюгідність! — сказала Юкі, похитуючи головою.

— І не кажи, — погодився я.

* * *

Гаваї…

Власне, скільки вже днів я перебуваю на цьому острові? Саме поняття про час повністю