Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

— А Морт би здогадався, що його використовують? — спитав Едді. Згадуючи власні відчуття й шалені думки в той час, коли Роланд вдерся до його свідомості, він не сумнівався, що Морт усе знав… але Роланд заперечливо похитав головою.

— Волтер діяв би надзвичайно обачно, тож Морт вирішив би, що ідея вдягнутися священиком належить йому самому… принаймні, так мені здається. Голосу чужинця — Волтера, — що нашіптував йому з глибин свідомості й підказував, що робити, він би не розпізнав.

— Джек Морт, — здивовано мовив Едді. — Увесь час то був Джек Морт.

— Так… але без Волтерової допомоги тут не обійшлося. Отже, я врешті–решт врятував Джейкові життя. Змусивши Морта зістрибнути з платформи підземки на колію перед поїздом, я змінив хід подій.

— А якщо цей Волтер мав змогу ходити до нашого світу, коли йому заманеться… можливо, у нього були власні двері… то чи не міг він використати когось іншого, щоб штовхнути твого малого під колеса автомобіля? — спитала Сюзанна. — Якщо він підказав Мортові вдягнутися священиком, то так само міг підбурити когось іншого… Що таке, Едді? Чому ти хитаєш головою?

— Бо я сумніваюся, що Волтерові це було потрібно. Волтер хотів саме того, що зараз відбувається… щоб Роланд крихта за крихтою втрачав глузд. Хіба ні?

Стрілець кивнув.

— Волтер не вчинив би так, як ти кажеш, навіть якби йому цього хотілося, — вів далі Едді, — бо Волтер був мертвий задовго до того, як Роланд знайшов двері на узбережжі. Коли Роланд потрапив у голову Джека Морта, старенький Волт уже давно перестав стромляти носа в чужі справи.

Поміркувавши над цим, Сюзанна ствердно кивнула.

— Зрозуміла… здається. Всі ці мандри в часі геть збивають з пантелику, правда ж?

Роланд почав збирати речі й пакувати їх знову.

— Час нам рухатися далі.

Едді підвівся і накинув собі на плечі рюкзак.

— Хоч одне в усій цій історії має тебе тішити, — сказав він, звертаючись до Роланда. — Ти… чи то пак цей ка–тет… зміг врятувати малому життя.

Роланд саме вовтузився з зав'язуванням ранця на грудях. Зачувши це, він підвів очі, й Едді аж сахнувся від їхньої сліпучої ясності.

— Та невже? — різко спитав стрілець. — Справді? Я крапля за краплею втрачаю глузд, намагаючись примиритися з двома варіантами однієї дійсності. Спочатку я сподівався, що той або той почне зникати, але не так сталось, як гадалось. Усе зовсім навпаки: ці дві дійсності галасують у моїй голові гучніше й гучніше, чубляться одна з одною, наче дві ворогуючі кліки, що от–от розв'яжуть війну. Тож скажи мені таке, Едді: як ти гадаєш, що почуває зараз Джейк? Як, по–твоєму, почуваєшся, коли знаєш, що ти помер в одному світі, але живеш в іншому?

Знову заспівав жайворонок, але жоден із них цього не зауважив. Едді невідривно дивився в світло–блакитні очі, що палали вогнем на блідому Роландовому обличчі, і не знайшов що відповісти.

24

Того вечора вони стали табором за п'ятнадцять миль на схід від поваленого ведмедя, позасинали мертвим сном (навіть Роланд усю ніч проспав, мов убитий, хоча його сни більше нагадували страхітливий карнавальний поїзд) і наступного ранку на світанні вже були на ногах. Едді, не кажучи ні слова, розпалив невеличке багаття і глянув на Сюзанну, коли десь неподаліку лісі почувся постріл револьвера.

— Сніданок, — сказала вона.

За три хвилини повернувся Роланд, через плече в нього була перекинута шкура, на якій лежав щойно обідраний кролик. Сюзанна приготувала їжу. Всі поснідали й вирушили в дорогу.

Едді весь час намагався уявити, як це — мати спогади про власну смерть. Тому час від часу зупинявся мов укопаний.

25

Невдовзі після того, як перевалило за полудень, вони опинилися в місцевості, де більшу частину дерев було вирвано з корінням, а кущі — зрівняно з землею. Усе виглядало так, наче багато років тому тут пройшовся ураган, утворивши посеред знищеного лісу широку гнітючу алею.

— Ми вже близько від місця, яке хочемо знайти, — зазначив Роланд. — Він тут усе попригинав до землі, щоб замести сліди. Наш друг–ведмідь не хотів несподіванок. Він був хоч і величезний, але не самовпевнений.

— А для нас він несподіванок не залишив? — спитав Едді.

— Все може бути, — Роланд злегка всміхнувся і торкнувся плеча Едді. — Але не хвилюйся — несподіванки точно будуть старі.

Крізь цю зону плюндрування вони просувалися повільно. Здебільшого повалені дерева були старезні (багато з них уже майже з'єдналися з землею, яка їх породила), та все одно створювали істотну перепону на шляху і завдавали подорожнім чимало клопоту. Її подолання виявилося б доволі складним, навіть якби всі троє були фізично здоровими. А з Сюзанною, прив'язаною до стрільцевої спини ременями, це обернулося вправою на силу і витривалість.

Знищені дерева й зарості підліску таки приховували ведмежий слід, і це також уповільнювало просування вперед. До полудня вони йшли за слідами від кігтів, що виднілися на корі дерев, чіткі, мов зарубки. Але тут, на початку шляху, ведмідь ще не був аж так сильно розлючений і ці прикметні ознаки того, що звір тут проходив, зникли. Роланд просувався повільно, дошуковуючись лайна в кущах і жмутів шерсті на стовбурах дерев, через які перелазив ведмідь. Весь час, що залишався до вечора, пішов на те, щоб подолати три милі цього звалища підгнилої деревини.

Щойно Едді змирився з тим, що їм доведеться стати табором тут, у цій моторошній місцині, як почалася вузька смуга вільх. За нею він почув лунке дзюркотіння струмка в камінному річищі. Позаду, за їхніми спинами сідало сонце. Світило осяяло тьмяними червоними променями зарості, які вони втрьох щойно подолали, і перетворило повалені дерева на перехресні чорні обриси, подібні до китайських ідеограм. Роланд оголосив привал і спустив Сюзанну на землю. Випростав спину і трохи понахилявся ліворуч–праворуч, вперед і назад, тримаючи руки на поясі.

— На сьогодні все? — поцікавився Едді.

Але Роланд похитав головою.

— Дай Едді револьвер, Сюзанно.

Питально глянувши на стрільця, жінка передала Едді зброю.

— Ходімо, Едді. Потрібне нам місце — на тому боці цих дерев. Треба глянути. Можливо, там на нас чекає невеличка робота.

— Чому ти думаєш…

— Відкрий вуха.

Едді прислухався і зрозумів, що чує машинний гул. А ще збагнув, що цей шум уже якийсь час їх супроводжував.

— Але я не хочу залишати Сюзанну саму.

— Ми недалеко, а голос у неї гучний. До того ж, якщо небезпека й чигає, то вона попереду. Ближчими до неї будемо