Читати книгу - "Збігло літо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А тоді вона вбила її? — несподівано запитала Поллі. — Та дівчинка вбила свою тітку?
— Я на її місці вбила б, — сказала Анна. — Я її застрелила б. Бах! Бах!
— Ну й кровожерливі! — сказав Саймон, який знову повернувся до крамниці.
— Ні, по-моєму, не вбила. — Мері сподівалася, що Саймон довго не слухатиме її. — Закінчилося тим, що дівчинка втекла туди, де ніхто не міг знайти її. На безлюдний острів чи ще кудись, де вона змогла надійно заховатися.
— А ти збираєшся тікати, сирітко Мері? — запитала Поллі.
— Єдиний, хто зараз тікатиме, це ти, — втрутився Саймон. — Ти знаєш, котра година? Вже близько дванадцятої, і мама чекає нас до недільного обіду. — Він глянув на Мері. — Підеш з нами? Ходімо, якщо ти голодна…
Оскільки Мері сказала йому, що тітка Еліс морить її голодом, відмовлятися було незручно.
— Я повинна бути вдома о пів на другу.
— Тоді все гаразд, устигнеш, — сказав Саймон. — По неділях ми обідаємо рано.
— Біда в тім, що є люди, які люблять вигадувати різні історії, — сказав Саймон, коли вони вже йшли набережною, а близнючки бігли попереду й не могли їх чути.
Мері відчула себе ніяково, але тільки на мить. Він мав на увазі не її, а Крішну. В телефонному довіднику Лондона було дуже багато Пателів, але жоден з них не жив на Бекінгем-пеліс-терас.
— Це ще не означає, що його дядько там не живе, — відповіла Мері. — Може, просто його нема в телефонному довіднику.
— Так, це старий довідник, — погодився Саймон і зітхнув. — Річ у тім, що Бекінгем-пеліс-терас знаходиться в Белгравії, де розміщені всі посольства. Там живуть дуже багаті люди.
— Крішна сказав, що його дядько багатий.
— По-перше, я в це не вірю, — пирхнув Саймон.
— Чому?
— Тому що всі іммігранти бідні, — зневажливо пояснив Саймон. — Це кожен знає. Через те вони і їдуть сюди.
— Він міг розбагатіти вже після того, як оселився тут.
Саймон стенув плечима.
— Ти хочеш сказати, що Крішна бреше?
— Не зовсім так. Найімовірніше те, що бреше його дядько.
— Звідки ти взяв?
Саймон відповів не одразу. Він схилив голову, засунув руки в кишені й наморщив чоло. Відтак сказав, повільно вимовляючи слова:
— Я ще можу припустити, що в нього є дядько в Лондоні, але те, що він багатий і має «кадиллак», — це просто вигадка! Мені здається, він написав їм, що розбагатів, аби тільки похвалитися… Люди іноді так роблять. Вигадують, щоб здаватися в очах інших кращими, ніж вони є насправді…
Мері, яка мала б розуміти справедливість його слів краще за будь-кого, раптом обурилася:
— Сам ти вигадуєш! Адже ти не знаєш, як було насправді. Це нечесної Я передам Крішні все, що ти про нього кажеш.
— Це буде підло з твого боку. Я ж розказав тобі під секретом. Це наша спільна таємниця.
Мері подивилася на нього і, зустрівши його привітний, чесний, схвильований погляд, відчула сором.
— І тому ти сказав, що ми не повинні писати йому листа? Ти вирішив, що дядько не живе за тією адресою, яку назвав Крішна, і побоявся, що лист потрапить до чужих рук?
Саймон безпорадно кивнув головою і сказав:
— Саме таку адресу він і повинен був повідомити. Він, мабуть, думає, що в Лондоні всі живуть біля Бекінгемського палацу.
Саймон, мабуть, має рацію, подумала Мері. На багатьох речах він розуміється краще за неї. Але, з другого боку, квартира її батьків була неподалік від палацу, хоча вони не дуже багаті. Зрештою, Бекінгем-пеліс-терас може бути і бідною вулицею…
— Треба поїхати й подивитися. Я можу хоч завтра виїхати в Лондон. В мене є гроші в скарбничці, а крім того, я попрошу тітку, щоб дала мені з собою поїсти, скажу, що весь день проведу на пляжі.
Саймон копнув ногою камінець.
— Твоя поїздка може виявитися марною. А що, коли його там нема?
У нього був такий пригнічений і стурбований вигляд, він так зігнувся, ніби ніс на своїх плечах важку ношу, і в Мері урвався терпець:
— Якщо нема, тим гірше для нього. Ти тільки не хвилюйся, Саймоне…
Поллі, яка зупинилася, щоб почекати їх, і почула слова Мері, раптом сказала:
— У Саймона дуже неспокійна вдача. Так наша мама каже.
— Мама каже: «Незрозуміло, в кого він такий удався», — додала Аннабел.
Мері також не могла цього зрозуміти, коли вони прийшли в «Харбор-в’ю». Здавалося, що в цьому домі нікого ніщо не хвилювало, і вже достеменно його мешканців не турбували гамір та розгардіяш. Вузький коридор був весь завалений возиками, іграшками, великими картонними коробками; стояло тут і наповнене водою відро, — ніби хтось збирався влаштувати біг з перешкодами. В кімнаті зібралася вся сім’я: двоє малюків, мама, бабуся і огрядний чоловік у сорочці з короткими рукавами — Саймонів батько, здогадалася Мері. Разом із Саймоном, з нею самою, з Поллі-Анною їх виявилося у цій маленькій кімнатці за великим столом аж дев’ятеро, і всі вони навперебій почали голосно розмовляти, намагаючись перекричати радіо, з якого так гучно гриміла музика воєнного маршу, ніби його виконували одразу кілька духових оркестрів. Незважаючи на голосну розмову, Мері так і не змогла розібрати, хто що сказав, але зрозуміла, що її мабуть, відрекомендовують, бо троє дорослих кивнули їй і заусміхалися, а Саймонова мама, прибравши зі стільця, що стояв збоку, купу одягу, присунула його до столу.
Стіл був накритий до обіду, але тепер по ньому повзав старшенький з малюків, хапаючи ножі, виделки і скидаючи їх на підлогу. Єдиний, хто це помітив і кого це занепокоїло, був Саймон. Він зняв малюка і посадив на стільчик. Обличчя в нього було зосереджене й похмуре. Він дав малюкові ложку, і той почав нею голосно стукати, а тимчасом Саймон заходився збирати розкидані ножі й виделки. Мері подумала, що людині, яка любить, щоб речі були завжди на своїх місцях, нелегко живеться в цьому домі.
Однак їй самій увесь цей гармидер був до душі. Ніхто не велів їй піти помити руки, ніхто не спитав, що вона робила цілий ранок. Перед нею поставили повну тарілку смаженої свинини з овочами й не переставали навперебій і весело кричати один до одного, поки Саймон підвівся і вимкнув радіо.
— Отак краще буде, — сказав батько. — Тепер ми хоч чутимемо одне одного.
— Мовчання — золото, — сказала мама.
— І нічого не коштує, — додав Саймон. — Варто лишень повернути вимикач, і все.
— А я й не помітила, що радіо говорить, — сказала Саймонова мама і підморгнула Мері.
Це була бліда, худенька й миловида жінка у фартусі. Вона когось нагадувала Мері, але дівчинка не могла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Збігло літо», після закриття браузера.