Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Він не хоче помирати. Так, не хоче! Хоче піднятися в силі і гукнути на повні груди:

— До ко-о-не-ей!

Хоче почути сполохане іржання в стайнях, і тупіт ніг його мечників, і брязкіт кольчуг та мечів. І хоч на мить хоче побачити здивоване обличчя княгині, яка забула за нього у чадному вихорі свого торжества. Він хоче постати перед нею раптово! — грізний і величний — і своїм мовчанням, своєю німотою нагадати їй, кому вона завдячує своєю величчю. Кому завдячує, що її дім, її діти у спокої, що вони мають будучину.

Як би хотілось йому, щоб тої миті в її очах майнуло каяття жінки... Звичайне людське каяття, що поруч неї не він, не сивоголовий крутоплечий воєвода Щербило, цей вдатний собою і мудрий простолюдин, а якийсь недолугий, сірий варяжисько...

Авжеж, коли б він був боярського роду, не лежав би нині отак, забутий усіма. Поряд би крутились бояри і боярині, а князь із княгинею прислали б гінця запитати: чого потребує помираючий воєвода?

До нього ж, простого челядина, ніхто не йде і нікого не шле ні від князів, ні від бояр, ні від простолюддя, з котрого вибився так високо, що лише заздрість і зненависть висіялись услід його стежці між тими простолюдинами,

За віщо його ненавидять вони? А за те, що не вони, а він виліз на цю гору влади! У них же не вистачило на те моці. Й оті немічні кричать нині йому вслід, щоб їм, а не йому дали владу, що вони гідні її! Та коли немічні й безсилі візьмуть державне кермо до рук, зруйнують світ, зроблять його схожим на себе — таким же немічним і безсилим! Ні, не можна давати їм на це свободи!.. Лише сильні розумом і прозірливістю, лише вдатні на відвагу й терпіння мусять володіти світом!.. Тоді й немочей буде менше серед простих умом — бо кожен захоче урівнятись не з слабким, а з сильним і величним...

Але доля таких могутів завжди нещаслива, бо вони в душі самотинні. Тому він повний ізгой — від усіх вигнаний заздрістю людською. Оті багатичі-властоїмці визнавали його воєводою тоді, коли їм треба було захищати себе від грабунків. Своє багатство, владу й співчуття людське ніколи не розділять з ним! Для них він слуга, челядин, чужак, зайвий клопіт і непотріб во дні свят й учт. Бо де посадити його при застіллі? Поряд з боярами — без боярської гривни — він не може сидіти, поряд із челяддю-прислугою сам не захоче. Не для того він вибивався із дна життя, із невільничої хліборобської праці, з бідности, щоб знову урівнюватись з такими ж... Горда душа воєводи Щербила прагла не багатства, не похвал — лише заслуженої шани і чести. Він знав, що того заслужив. Але в тому йому відмовляли.

І від того йому стало так розпачливо-гірко, що він розкинув свої могутні руки на ложі, вперся головою в бильце його — і заревів, яко дикий тур. Ні, він не хоче помирати! Він має ублагати долю, щоб вона допомогла йому продовжити життя, він мусить ще сказати їм усім своє слово, усіх їх поставити на коліна!..

Отрута ж у ньому розповзається повільно, владно. Але її виганяють знаючі знахарі, зелениці й чародії, відуни і волхвині. Гукати їх усіх до його дому! Усе золото, усе срібло, всі паволоки, і багор, і алачу, і багрець, і адамашку — все їм віддасть за своє життя! Все, що зібрав у цих хороминах!..

—   Гей, хто є? Хто є у світлиці? — як грім пролунав його голос у порожніх виталищах терема. Згадав, що челяді в домі не тримав. Лише конюхів на стайні.

Зібрався на силі, скотився з ложа, доплівся до віконця. Кулаком видавив шибу і почав гукати. Перед ним постав конюх, колишній соцький Дерев'яка.

—    Чи знаєш яких зелениць, щоб отруту з тіла виганяли?

—    Хтозна... Десь же вони є.

—    Знайди! Усіх клич! Віддам усе, що маю. Золото, срібло. І тебе не забуду. Поможи ж...— холодний піт заливав йому обличчя, з очей текли ручаї сліз...— Дерев'яка зіщулився — тяжко катується його господар...

—    Я всіх знайду, господарю-пане... Коли хочеш, покличу відунку-знахарку з Іскоростеня. Мовлять, веле свідуща!..

—    Клич, Дерев'яко! На тебе одного уповаю нині…

Її знали не тільки в Іскоростені. Тітка Велина — то й Велина. Хоч колись була, кажуть, Веселина. Була вона ні стара, ні молода. Говорила з усіма ласкаво, рівним голосом, в якому завжди було трошки співчуття, трошки впевнености й усмішки. Очі мала якісь чіпкі, відразу ж влипали в очі людини, що розмовляла з нею, і нікуди від того її погляду не подінешся. Тому людина мусила повідати їй усю правду про себе, без крутійства. Дерев'яка привів її до ложа свого господаря і, поклонившись, відступив до порога.

Щербило лежав із заплющеними очима і не бачив, як відунка, що зайшла до нього, скинула з пліч своїх великий міх, поклонилась на чотири сторони і підійшла до нього ближче. А побачивши його обличчя з проваленими очима, відсахнулась... Дерев'яка рукавом сорочки витер непрошені сльози на своїх щоках — що ж він без свого господаря робитиме?..

Відунка водила тонкими трепетними пальцями над бровами немічного Щербила, над чолом, губи її зблідли, аж позеленіли, і вона шепотіла якісь заклинання. Скоро і зовсім позеленіло її обличчя, вона почала безперервно позіхати. Потім повернулась до конюха:

—   Ось тобі зілля,— взяла зі свого міха,— біжи напар цілу бочку. Тільки щоб вода не кипіла, гляди ж...

Дерев'яка прожогом вискочив з ложниці — може, й справді вона добра чародійка? Коли притяг бочку й налив туди свій напар, вона сказала:

—   Бери за кінці рядна — і в бочку, просто з рядном клади його... Тепер поливай голову й плечі напаром... Заливай в очі, в ніс, в рот...

По обличчю старого соцького струменів піт, сорочка змокріла й прилипла до спини, а знахарка все підганяла, підштовхувала його своїми наказами. І все ніби щось руками здирала з хворого, відкидала, притоптувала ногою. Потім ще палила свічу — і віск зливала у воду. А Дерев'яка все поливав і поливав свого господаря, напоював його отим напаром — аж до безсилля в руках, до отерпу в колінах і в спині.

Лишень опівночі Велина дозволила витягти воєводу з тої купелі і закрутити тіло мокрим рядном. А зверху накидати кожухів. Сама знеможена звалилась на лавицю. Наказала соцькому на ранок приготувати ще