Читати книгу - "Світла і тіні ОУН"

напрямків, як старі, так і нові емігранти, за одиноким вийнятком: ОУН полк. А. Мельника.

Одначе, незалежно від створення цього комітету, ОУН зорганізувала маршові групи з розрахунком, що німецький уряд зігнорує краківський комітет і перед українцями лишиться єдиний вихід: творити доконані факти і приневолити гітлерівську владу виявити свої справжні наміри щодо України. В друкованих (циклостильним способом) інструкціях для похідних груп, у кінцевих замітках так і було сказано: у випадку, кали німецька влада поставиться негативно до українського державного будівництва, тоді організація займе до цього окреме становище. Кожний, хто знав засадниче наставленая організації, розумів, що це означає, хоч загал членів, а великою мірою теж Провід ОУН, не думали, що вже так скоро і серед таких важких умов доведеться це «окреме становище» займати.

Попри підготову маршових груп, ішла політична підготова перекладачів, яких у великій кількості набирала армія. Відбувалися курси для цих перекладачів; їх групами навчали по кілька годин кожну. Розрахунок був такий, що ці перекладачі можуть бути помічні в роботі похідних груп посередньо або безпосередньо, вийшовши з складу перекладачів.

Крім загальних вказівок-інструкцій для похідних груп, окреме місце зайняли перестороги не дати себе втягнути до будь-яких протиєврейських чи протипольських виступів і не допустити до них, бо наше завдання: боротьба за самостійну державу. Ці перестороги скоро виявилися дуже актуальними, бо ґестапо відразу почало в Україні організувати терор проти польського населення і протиєврейські погроми, до яких, завдяки дисципліні українського населення, не дійшло.

З вибухом воєнних операцій на Сході почалася політика ОУН — політика «доконаних фактів». Це йшло спершу тим легше, що вся увага ґестапа була звернена на роботу «Українського Національного Комітету», оскільки в ньому були об'єднані всі політичні відтінки української думки, а головною силою, на яку він спирався, була ОУН. Це полегшило рух похідних груп під кордон і його перехід, бо поліції навіть не снилося, що поза акцією комітету, в якому організаційний апарат був дуже заанґажований, рівнобіжно йде друга акція, що своїм засягом і наслідками далеко перевищує першу.

В першій лінії німецьких військ пішла, нелегально перейшовши міст у Ярославі, головна група ОУН, яка «змобілізувавши» біля самого Ярослава совєтське вантажне авто встигла прибути до Львова 30 червня 1941 р., тобто в перший день після виходу з міста червоної армії, і ще того самого дня, під вечір, на зборах громадян у приміщенні централі «Просвіти», а опісля через захоплену радіостанцію, проголошено перший і рішальний в українськонімецьких взаєминах того часу «доконаний факт» — державну самостійність України.

Інші політичні групи оцінюють цю справу, виходячи з партійних розрахунків, з легковаженням, а то й негативно, мовляв, проголошення не було серйозне. Проте з історичного становища це був один з вершків вияву боротьби українського народу за державне існування. Другим вершком була організація УПА (1942 р.) і третім — створення УГВР (1944р.). Коли б ОУН не зважилась на одну і другу дію, в українській історії того часу була б прогалина, а українська земля була б тільки і виключно об'єктом бою чужих сил за оволодіння нею.

Виключну відповідальність організації за проголошення самостійности, може, занадто і непотрібно зазначено самою формою проголошення: декрет (до речі, тоді і пізніше неприсутнього в Україні тодішнього провідника ОУН Ст. Бандери) не був щасливою формою проголошення відновлення самостійности, врахувавши, що за самостійністю стояв весь український народ і що присутні під час цього акту громадяни беззастережно підтримали б ідею самостійности і без цього декрету. Носієм бо державної волі є не якась одна політична організація, а вже зовсім не її голова, а весь народ, і з цього погляду форма проголошення, яку підтримав, коли йдеться про суть, весь український загал звільненої від совєтських військ України, була невідповідна.

Проте в перші дні ніхто не зважувався критикувати проголошення ні з погляду фактичного, ні формального, бо всі були заскочені і вірили, що це сталося за згодою німецького командування і уряду. Так проф. В. Кубійович урочисто повідомив працівників УЦК в Кракові про проголошення відновлення самостійности, яке він почув через радіо, і ні йому, ні його співробітникам не впало на думку твердити тоді, що справа не є серйозна. Також і фракція ОУН полк. А. Мельника склала через пп. Рогача і Бойчука на мої руки заяву льояльности своєї групи перед тимчасовим урядом.

Все це, як пізніше виявилося, було великою мірою диктоване думкою, що проголошення і передача цієї вістки через радіо зроблені за згодою німецького уряду. Настрої змінилися, коли всі побачили, що німці не підтримують ідеї самостійности України. Вже присутній випадково на зборах громадян у «Просвіті», як представник німецької армії, проф. Г. Кох публічно заявив після проголошення (і в цей спосіб, мабуть, урятував свою голову), що війна ще не закінчена і що з всякими політичними плянами українці повинні зачекати на остаточні вирішення Гітлера. Це дуже занепокоїло присутнього на зборах, тоді вже єпископа, Й. Сліпого, що негайно почав мене допитувати, що така мова означає. Довелося йому і пізніше створеній з ініціативи організації Українській Національній Раді, під головуванням д-ра Костя Левицького, вияснювати політику доконаних фактів, яку здійснює ОУН.

За кілька днів після звільнення Львова від червоної армії появились у Львові відділи таємної німецької поліції (ґестапа) і представники нацистської «служби безпеки» (зіхергайтсдінст). Спочатку на перший плян у поборюванні української визвольної політики виступила німецька «служба безпеки», окремий розвідчо-інформаційний нацистський апарат, щось в роді ґестапа, тільки без екзекутиви. Представники цієї «служби безпеки» зажадали від провідних членів ОУН відкликання відповідним актом відновлення державности і вичекання з політичними вирішеннями до кінця війни. Ця вимога була відкинена, і в наслідок цього був заарештований ґестапом Я. Стецько, як голова уряду, і мґр. Р. Ільницький, як відомий організатор національного комітету в Кракові.

Не зважаючи на це, низові державні органи були далі організовані; на зборах громадян, за ініціятивою ОУН, що всюди відновила свою організаційну мережу, були створювані обласні, повітові і місцеві управи. Так державна адміністрація була встановлена на всіх західніх українських землях, з Житомирською і Кам'янець-Подільською областями включно. Згаданий проф. Г. Кох, зустрівшися зі мною через кільканадцять днів після проклямації самостійности, заявив, що він об'їхав усю Західню Україну і всюди застав при праці органи місцевої влади, яка успішно втримує лад і безпеку, і з цього приводу висловив українцям признання.

З ініціятиви ОУН була відновлена українська кооперація: Центросоюз, Центробанк, Маслосоюз. Цікаво, що управа міста Львова, покликана організацією, і обласні та повітові управи в Галичині були визнавані німецькою владою ще довго до остаточного перебрання адміністрації органами т. зв.