Читати книгу - "Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана"

— Що це все значить? — кричав він, — навіщо ви почали облогу і зачинилися так, немовби ворог ішов уже на вас? Відчиніть ворота, впустіть князя Меншикова і Галіцина з царським військом!

Тоді вони почули голос з-поза мурів:

— Ні! гетьман дав нам наказ не впускати сюди москалів. Вони нищать український народ, грабують і руйнують наші міста і села.

— Де ж гетьман? — спитав Меншиков.

— Він поїхав у напрямку Коропа, щоб зустрінутись із царем,

Хоча недовір'я Меншикова і Галіцина зростало, вони повернули в напрямку цього містечка, та тут уже з достовірного джерела довідалися, що Мазепа зі своєю армією переправився через Десну. Тепер уже сумніву не було.

— Ось чому, — крикнув Меншиков, — Войнаровський покинув нас так несподівано у п'ятницю, навіть не попрощавшись, і гетьман, покидаючи Батурин, не хотів узяти із собою ні одного росіянина!

Царський довіреник вислав негайно вістуна до Петра, повідомляючи про нові події; до свого опису додав він ради, яких наслідки мали силу впродовж двох століть. Меншиков радив цареві оголосити маніфест і змалювати в ньому все лихо, якого зазнав український народ за панування Мазепи. Цим маневром можна було відвернути від гетьмана нетямущу масу і проти самостійницького національного руху поставити соціальні домагання в імені простолюддя.

Москва, відома своїм невблаганним деспотизмом супроти своїх бідних мужиків, на Україні виступала оборонцем бідних, пригнічених гетьманом і його аристократією. Ця воєнна штучка вдалась. Вільні козаки покинули своїх провідників, а коли зміркували свою помилку, було вже запізно, бо стали рабами.

Петро відповідав Меншикову: «Ми дістали ваш лист з новиною про зраду гетьмана, якій вірити не хотіли, така вона була несподівана».

Спочатку цар був зовсім спантеличений. Князь Ромодановський, що був головою тайної розвідки при армії, дістав апоплексичної атаки, коли зрозумів усю гру гетьмана.

Становище було справді поважне. Союз Мазепи і Карла XII припадав на найбільше критичний момент Петрового панування. Навіть, якби він не нарушив існування Московщини, то тим самим піддавав у сумнів найдорожчий план царя перетворити російську державу в цісарство, що було неможливе, якби мала існувати незалежна Україна. Брутальна і мстива вдача царя вибухнула; він не міг вибачити гетьманові свого такого довгого довір'я для нього і того, що Мазепа не давав йому знищити української самоуправи. Його лють перейшла у страшну ненависть.

Коли цей перший гнів минув, Петро і його співробітники почали всякими засобами нищити плани свого ворога. За радою Меншикова цар кинувся на підлу демагогію, але треба признати геніальну, коли діло йшло про те, щоб обезсилити загальний настрій на Україні, спрямувати національні почування в інший бік і відвернути народну масу від гетьмана. Мали вони на меті підірвати престиж Мазепи, оплюгавити його політику і його союз, одночасно вживаючи якнайбільшого терору супроти всіх його однодумців, щоб залякати інших.

У першій хвилині цар був такий зачудований, що хотів заступити дорогу Мазепі. У листі, про який ми тут згадували, писав він до Меншикова: «Треба безумовно не дозволити козакам перейти Десну. Вишліть негайно драгунів».

Крім цього, цар видав наказ, щоб зібрати провідників козацтва і приневолити їх негайно вибрати нового гетьмана. Це був зручний спосіб, бо новий, вірний гетьман міг би підірвати авторитет Мазепи в очах шведів. Петро мав навіть на оці кандидата Апостола, миргородського полковника. Як завсіди, так і тепер, він зовсім не розбирався в цих справах і не знав, що його намірений кандидат пішов за гетьманом до шведського табору.

7-го і 8 листопада появились два царські маніфести та інструкції до генералів проти бунтаря; ними почалась та довга брехлива царська кампанія, повна наклепів, що тягнулась аж до революції 1917р.

Гетьмана називали там зрадником, ворогом царя, а його вчинок «незвичайним, нечуваним злочином, гидким і підлим», подібним до того, яким Юда зрадив Христа. «Мазепа, цей новий Юда, так писав цар до генерала Апраксіна, довершив свого ганебного діла над самою домовиною». А щоб знеславити гетьмана перед народною масою, обвинувачували його у новій зраді, тим разом зраді України, яку він продав Польщі. В одному з маніфестів було написано: «Він порозумівся із шведським королем і Лєщинським, щоб наново віддати Малоросію під Польщу і щоб передати Унії божі церкви і наші славні монастирі». Ясно, що це був наклеп, бо Мазепа ніколи не переставав опікуватися православною церквою, але ця брехня була гідна справжнього дипломата.

Той сам цар, який ждав тільки на нагоду, щоб положити край Україні, виступає в тому самому маніфесті як її оборонець: «Тому, що нашим обов'язком є піклуватися малоросійським краєм, ми простягаємо над ним свою батьківську руку. Ми подбаємо за спасіння Малоросії з неволі і руїни і не дозволимо знеславляти її божих церков. Тому звертаємося з покликом до всієї старшини і всіх полковників і прохаємо їх не слухати брехливих намов давнього гетьмана-зрадника, але приєднатися до наших великоросійських військ у боротьбі проти ворогів».

Петро закликав усіх визначних козаків, щоб негайно зібралися в Глухові на Чернигівщині, на території, де стояли московські війська і вибрали нового гетьмана, тому що «цей вибір може стати спасінням Малоросії».

Москалі завдали Мазепі останній, може, найстрашніший удар: «Ось що ми відкрили. Давній гетьман у своїх хитрощах, не повідомляючи нас, наклав на народ преважкі податки, які буцімто мали йти на військо, а в дійсності збагачували його самого. Віднині ми касуємо ці податки».

Цар не мав ні права накладати, ні відкликати податків у державі, яка до нього не належала» але цей демагогічний маневр мав вплив на народну уяву, що почала протиставляти свому провідникові постать Петра.

За маніфестами ішов терор: залізом, огнем, шибеницею і частоколом.

Перш усього треба було перешкодити приїздові Мазепи і Карла XII до Батурина і знищити твердиню гетьманської сили, що стала «огнищем зради». 10 листопада князь Галіцин підійшов до столиці і домагався, щоб йому відчинили ворота. Чечель дав категоричну відмову.

На другий день Меншиков прийшов із великою силою війська; один російський старшина, висланий як парламентар, ствердив, що залога тримається непохитно Тоді москалі переправилися через Сейм, пробували взяти цитадель, але гармати Кенігсена змели їм мости і примусили їх відступити у безладді.

На другий день прийшов новий парламентар, але мешканці твердині прийняли його погано: «Ми вмремо всі тут, сказали вони, а не дамо ввійти до нашого міста царській армії».

Так само відкинули вони нові спроби порозуміння. Москалі ніколи не були би взяли Батурина перед приходом Карла XII і Мазепи, якщо не прийшла б була їм на поміч зрада. Один із головних старшин прилуцького полку Нос, якого ганебний спомин жив довго у пам'яті