Читати книгу - "Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана"

українського народу, вихопився з фортеці і перебрався до Меншикова. Уночі ввів він москалів на середину площі потайними дверима про які знав тільки дуже малий гурт довірених.

Батурин упав. Козаки й мешканці в перехресному огні боронились у розпуці. Довго у першому ряді боролись полковники, вірні гетьманові, і якийсь священик з донькою. Згодом пожежа несамовитим полум'ям осягла місце різні і грабунку; заки москалі вбивали жінок, насилували їх і 15000 голов, майже все населення, вирізали. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму, щоб налякати українське населення і щоб воно знало, що Батурин зруйнований.

Тільки двох людей пощадили, тому, що для них підготовляли ще страшніший кінець: Чечеля і Кенігсена. Чечель надаремно хотів вмерти у бою як сміливий лицар. Він згинув на колесі. Кенігсен щасливіший, оминув цих мук і вмер від ран, тоді, коли його перевозили до Глухова, де вже трупа переломав кат.

Вся артилерія Мазепи: більш 40 гармат, його прапори, відзнаки і всі дорогоцінності попали в руки Меншикова, якому цар дякував: «Складаю вам побажання за успіх у цій знаменитій справі».

Страшні репресії пройняли жахом Україну. Люди покидали міста і села у паніці, втікаючи на степи, а козаки присягали, «що будуть ходити аж по коліна в московській крові». Ця нова різня зворушила навіть Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю передавали вістки, не скривали свого остраху: «Страшна різня» — «Руїна України» — «Жінки й діти на вістрях шабель» — такі були заголовки над передаваними звістками. «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і пол вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». — «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Так писали «Французька Газета» (Gazette de France), «Історичні листки» (Lettres historiques), «Історичний Меркурій» (Mercure historiques) з Гаги і «Ключ кабінету» (Clef duCabinet) з Вердена.

13-го і 14 листопада 1708 р. лишаються історичними лиховісними датами для взаємин України з Московщиною. Невибачний злочин залишив на довгі роки кривавий спомин.

Шевченко, революціонер до глибини душі, якого суспільні ідеї були зовсім протилежні до ідей аристократа Мазепи, все ж таки ставився з великою пошаною до гетьмана, який хотів визволити Україну. Він ненавидів Петра всією своєю душею і не міг йому вибачити, що приклав руку до загибелі козаччини. У «Великому Льоху» трьох душ не впускають до раю за те, що вони мають за собою злочин проти батьківщини…

Одна із них каже:

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком

Як Батурин славний

Москва вночі запалила.

Чечеля убила,

І малого і старого

В Сейму потопила.

Я між трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних…

Цар мав рацію, що складав Меншикову побажання за успіх у «знаменитій» справі. У тиждень після злуки Мазепи з Карлом XII його столицю спалили, зрівняли з землею і вирізали усіх мешканців: нові союзники не мали навіть часу прийти йому з допомогою.

Моральний ефект був величезний.

Частину України зайняли московські війська. 15 листопада Петро, засівши в генеральному штабі в Глухові, прикликав туди козацьких полковників, що залишилися на службі російської армії або на землях під його контролею і казав їм вибрати нового гетьмана, їх було мало, усього чотирьох. Принесли відзнаки найвищої козацької влади, які Меншиков знайшов під час грабіжу Батурина і щоб бодай про око пошанувати козацькі права, почали буцімто вибір. Полковники хотіли ще рятувати народну честь і вказали на чернигівського полковника Полуботка, щирого патріота, який за свою вірність до батьківщини згинув у молодім віці у Петропавловській в'язниці. Петро відкинув цей вибір: «Ні, не хочу Полуботка, з нього може вийти другий Мазепа». Царським кандидатом був стародубський полковник Скоропадський, знесилений старець, давній приятель Мазепи, якого Мазепа листом з 9 листопада закликав іти з ним разом, роз'яснюючи йому дружньо причини союзу з Карлом XII. Але тому, що сусіднє московське військо загрожувало йому безпосередньою небезпекою, Скоропадський, що не був героєм, лякаючись кривавої розплати, не рушився з місця.

17 листопада козаки й їх полковники, примушені російськими штиками, прийняли рішення Петра; вони заявили не без деякої іронії: «Нехай же Іван Скоропадський, стародубський полковник, стане нашим гетьманом, коли така воля Його Царської Величності».

Скоропадський спершу ухилявся від вибору; він шанував Мазепу, лякався йти проти нього, ще й не знаючи, який може бути вислід конфлікту. Та коли на нього слабого натиснули, він згодився; князь Долгорукий передав йому гетьманські відзнаки, привезені з Батурина. При присязі вірності, яку склали цареві, появилася нова фраза, справді ганебна. Скоропадський присягав, що «не буде мати ніякого зв'язку з Мазепою і буде повідомляти Петра про всі хвилювання народу і його симпатії для Мазепи».

Така була дійсна мета вибору.

Одночасно підготовили другу сумну параду: святочну символічну смертну кару на Мазепі. Цар обставив це видовище з якнайбільше театральним ефектом. На ринку у Глухові вибудували риштування, на якому стояла шибениця. Туди принесли манекен, що зображав Мазепу з почесною відзнакою — шнуром св. Андрія. Меншиков і Головкін ввійшли по сходах під шибеницю і роздерли диплом, яким колись наділили гетьмана орденом. Якийсь писар прочитав повну злоби пародію смертного присуду, і Мазепин манекен повісили, здерши з нього відзнаки. Відтак ту куклу, яку кат тягнув серед пилу по вулицях міста, топтали ногами. Тоді-то і Чечель згинув на колесі від страшних мук, без оклику болю.

Але, на думку Петра, і цей засуд і це видовище не врізались ще досить глибоко у душу українського народу. Йому прийшло в голову відновити середньовічний московський обряд, досі на Україні невідомий, анафему. Акт цієї церемонії відбувся 23 листопада у Глухові у Святотроїцькій церкві в присутності царя, його дружини і всієї козацької старшини, що ще залишилася під московською владою. Богослужіння почалось своєрідною відправою, складною і несамовитою, якої почини найти можна у стародавній візантійській церкві з тієї доби, коли духовенство вело невблаганну боротьбу із світською владою. Новгород-сівєрський протопоп Афанасій Заруцький кидав святочно анафему на Мазепу, викрикуючи голосно: «На зрадника і відступника Івана Мазепу анафема!» — і всі священики, диякони і хор повторяли тричі: — «Анафема! нехай буде проклятий!»

Цар видав спеціальні доручення, щоб того самого дня таку саму відправу підготовили в Москві в Успенському соборі в присутності царевича Олексія і всього двору. Дивним жартом долі цю анафему доручили кинути