Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

дівчина, яку він зустрів на вулиці села. Чорноока кучерява дівчина в білій хустині всміхалася Богданові у сні — і його серце тануло від тієї чарівної усмішки. Проте жило в ньому й інше почуття — те давнє кохання, якого він не міг позбутись. У Богдановому серці ще панувала кароока Люка. Хіба міг він так швидко забути її?..

І коли його серце тануло від насолоди під теплим промінням чарівної усмішки чорноокої красуні, — його враз немов хтось обгортав кригою. Тоді Богдан бачив перед собою зневажливу посмішку Люки, Люки, яку він майже зрадив…

А ранком, коли бачиш приємні сни, з якими не хочеться прощатися, Богдан раптом почув знайомий голос Андрія Антоновича:

— Вставай, вставай, досить спати. Наказано, щоб ти негайно встав.

— Хто наказав? — пробував сперечатися Богдан.

— Хто треба, той і наказав.

— С-скажи, хто, б-бо не встану!

— Бригадир твій. Сердитий, лається…

Отже, нічого не можна було вдіяти. Богданові довелося вставати, бо з розлюченим Олд-Боєм не пожартуєш. Богдан, жмурячись, сів на ліжку, і його майже обпекло сліпуче сонячне проміння, що лилося з вікна. Андрій Антонович уважно приглядався до юнака, наче хотів сказати ще щось.

— Ч-чого ви так дивитесь, Андрію Антоновичу? — спитав Богдан напівсонним голосом. — Адже к-коли ви були молодим, то т-так само, мабуть, не хотіли вставати ранком…

Дивно, але цього разу Андрій Антонович широко всміхнувся, сів на краю ліжка коло здивованого такою поведінкою Богдана і, погладжуючи лисину, заговорив:

— Прохання в мене є до тебе. Бач, попросив би я вашого бригадира, та лютий він якийсь… Дівчину вашу просити не випадає. А Сашко, мабуть, сьогодні весь день спатиме.

— Ч-чому спатиме?

— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там! Весь день мішки з зерном перевертав, відомо, дуже втомився, ну й спить. От я й звертаюся до тебе. Слухай, он яка справа…

Він ще раз погладив лисину. Голос його звучав дуже таємничо. Богдан нічого не розумів: які такі справи можуть бути у нього з Андрієм Антоновичем? Але той уже вів своє:

— Просвіти мені її…

— К-кого? — здивувався Богдан.

— Та її… — Андрій Антонович виразно провів рукою по великій лисині.

Богдан широко розплющив очі:

— Лисину? Але н-навіщо?

Андрій Антонович хитро всміхнувся:

— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу опромінили волосся — і воно потемніло. Раз. Це ж правда?

— Гм-м… — погодився Богдан.

— От я й кажу — раз. Кота опромінили — і він став який пухнастий, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там виросла нова. Це два. Я знаю, сам дивився, перевіряв. Правда?

— Т-та воно правда, але…

— Ну просвіти, дуже тебе прошу! Я, признаюся, заради цього сюди й приїхав. Щоб моя стара не казала більше, що я, мовляв, лисий дід. Я ще, знаєш…

Богдан ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про опромінення лисини Андрія Антоновича. Оце так науковий експеримент! Певна річ, можливо, це щось і дало б: дослід, хоч і мимовільний, з котом і волоссям Івана Петровича мав позитивні наслідки. Та й старий так просив, його вузенькі очі так благально поглядали на Богдана, що той зрештою погодився:

— Н-ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Т-тільки, розумієте, це треба зробити так, щоб наші не знали. В-ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму сам. Ну, й зробимо. Але…

— Що? — збентежився Андрій Антонович.

— Я ж н-не можу вам напевно сказати, що з т-того вийде. Отже, щоб ви п-потім мене в разі чого не лаяли…

— Та я… та боже ж мій!.. — радості Андрія Антоновича не було меж.

Так відбулася таємнича змова Богдана з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть не підозрював, які наслідки матиме ця напівжартівлива — принаймні з погляду рудого Богдана! — змова.

Та хіба не буває, що з дрібнички, на яку з першого погляду не варто й уваги звертати, — виникає зрештою не тільки важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття? Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле яблуко? Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на чайнику кришка, підкидувана парою?

Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, тільки зовнішні причини великих відкриттів та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив яблуко, він знав усі досягнення науки того періоду. Яблуко було тільки поштовхом, допомогло підбити підсумок у графі “колективні здобутки людського розуму” велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само, напевне, було і з Уаттом. За Уаттом ішов Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, створивши перший паровоз, і Фультон, який вмістив її на судні, винайшовши таким чином перший пароплав. Припустімо, що Уатт не народився: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..

Ні. Був би хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо, з невеличкою поправкою.

Так і в нас. Олд-Боєві не спало на думку опромінювати лисину Андрія Антоновича. Не подумали про неї ні Сашко, ні Люка, ні Іван Петрович Антохін. Але Андрій Антонович сам наштовхнув на це Богдана. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати розвиток подій. Яблуко впало з дерева, кришка на чайнику почала підстрибувати, а Богдан, вислухавши прохання Андрія Антоновича, одягнувся і пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора…

До лабораторії Богдан зайшов саме тоді, коли Олд-Бой розглядав розсипане на підлозі забруднене зерно й погризені мішки. Помітивши Богдана, він звернувся до нього:

— Маєш! Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим опроміненим зерном. Неподобство! Мало того, що ми розкидаємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми годуємо погань. А чи знаєш ти, що з цього може зрештою вийти?

Богдан знизав плечима:

— Н-не знаю, т-та мене це й не обходить. Я тут не працював.

— А повинен знати! Цілком можливо, що пацюки, які їли зерно, опромінене мікрохвилями й інфразвуками, почнуть швидко рости. Ми ж знаємо випадки, коли…

Легкий стукіт у двері примусив його спинитись. Але Богдан уже сміявся:

— Виходить, що ми п-посадили п-пацюків на посилене харчування! Ну що ж, треба, мабуть, і п-пацюкам побувати в санаторії!..

— Нема чого сміятися! З цього, знаєш… А, та хто там? Заходьте!

Двері відчинилися. На порозі стояла чорноока дівчина у білій хустині. Сьогодні на ній була не червона, а картата сукня, яка була їй до лиця теж, як одразу відзначив Богдан. Дівчина стояла, поглядаючи на Олд-Боя і його товариша. І дивно: