Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

хоч її обличчя було зовсім серйозне і спокійне, кожен, поглянувши їй у очі, побачив би, що десь у тих чорних дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.

— Е… в-вам щось потрібно? — спитав Богдан, затинаючись ще більше, ніж завжди.

— Мене до вас директор, Данило Якович, послав. Він каже, що ви хочете досліджувати нашу худобу… опромінювати її, чи що. Так от, з ким я маю домовитися?

Дівчина говорила цілком серйозно, але з її очей ось-ось ладна була зірватися усмішка. Мовляв, ви можете казати що завгодно, а я знаю, яка я принадна, ще з учора знаю, коли ви, зустрівшись, обидва втупилися в мене!

Богдан зітхнув:

— Це м-ми опромінюємо. Ми… з нашим бригадиром, — вказав він рукою на Олд-Боя.

— Отже, ви? — лукаво перепитала дівчина. — Гаразд. Так от, мені треба насамперед знати, хто матиме справу з нашими коровами.

— То ви д-допомагатимете нам під час опромінювання? — з надією спитав Богдан.

— А хоч би й я… Хіба це не все одно? — дівчина навмисно ухилилась од відповіді.

Богдан не витримав. Він благально підморгнув Олд-Боєві і, мов стрибнувши в холодну воду, раптом сказав:

— З к-коровами, з-знаєте, працюватиму я. Так, так, я! Дуже радий з в-вами познайомитися. Моє ім’я — Богдан. А вас як звуть?

Петро зацікавлено глянув на товариша: йому дуже рідко доводилося чути таку безсоромну брехню, та ще й від кого? Від Богдана, завжди щирого й простодушного! “Ну-ну, побачимо, що буде далі”, — сказав він собі.

Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:

— Мене звуть Ганною. Дуже приємно.

Богдан вклонився й не менш чемно вказав на Олд-Боя:

— Це наш бригадир, Петро Микитович. Ми його частенько називаємо Олд-Боєм. Прошу познайомитися, він дуже д-добра людина.

Олд-Бой ще уважніше глянув на Богдана: он як розійшовся наш харчосмач! Проте він і собі вклонився Ганні — саме тієї секунди, коли вона невимушено мовила:

— Рада з вами познайомитися. Отож, я передам Тетяні, що з коровами працюватиме товариш Богдан.

— П-пробачте, якій Тетяні? — збентежився Богдан.

— Нашій завідувачці тваринницької ферми.

— А… а ви тоді хто ж? — зовсім розгубився Богдан.

— А я працюю у птахівництві. Я тут на практиці, від інституту, вивчаю курей. Директор, Данило Якович, наказав, щоб я довідалася також і про курей, бо ж ви, мабуть, і з ними провадитимете експерименти.

Отепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ті очі, нестримно хотілося сміятися й самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Богданові, що спантеличено дивився на Ганну, безпорадо кліпав очима й мурмотів:

— В-ви… ви з курами… а з к-коровами мені?..

Нарешті він кинувся до Олд-Боя:

— С-слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… тобто, коло курей…

Втім, Петро безжалісно відповів:

— Може, ти про щось і мріяв, то твоя справа. А курей візьму на себе я. Адже я виконав твоє прохання щодо корів?.. Отож так і буде. Ходімо, Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?

— Охоче!

І вони вийшли з лабораторії. Ганна приязно махнула Богданові рукою, проте він не встиг навіть відповісти, бо Олд-Бой занадто швидко й щільно зачинив за собою й Ганною двері. Богдан тільки зітхнув: і чого я такий нещасний? У людей, як у людей, вони кохають, і їх кохають… і все гаразд… А тут… Така чудова дівчина, і все нібито йшло як слід, і раптом — якась Тетяна… Ох, і не щастить же мені!

— Хто там? — раптом згукнув він, знову почувши стукіт.

У дверях показалося насторожене обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, впевнився, що в кімнаті, крім Богдана, нікого нема і, задоволено посміхаючись, увійшов, старанно зачиняючи двері.

— Ну, ось, нарешті, ніхто не заважатиме… голубе мій, починай! — приязно сказав він.

Богдан знову зітхнув. Проте обіцянку треба було виконувати, хоч саме тепер Богданові було зовсім не до цього. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся блискучою лисиною до лампи:

— Ти ж її як слід, — наказував він, — щоб узяло…

Богдан не слухав старого. Він автоматично ввімкнув установку, думаючи зовсім про інше. Коли клацання компресора довело, що інфразвук подано, він повернув вимикач генератора, зачекав, поки не з’явилися фіолетові іскри, і тоді скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича.

“Чорти його знають, яка напруга і яка сила інфразвуку тут потрібні, — думав він. — А Ганна пішла з Олд-Боєм… бач, йому хочеться знати породи курей!.. Напруження генератора… ну, спробуймо, спробуймо!.. І на дідька мені ці корови з якоюсь Тетяною? Як не везе, то й не везе!.. Ага, так яке ж краще напруження?.. А хіба я знаю?..”

Андрій Антонович засовався на стільці:

— От, от… Чую, теплішає!

— Та сидіть уже не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Богдан. Він нарешті опанував себе і почав міркувати вголос: — Якщо ми зерно опромінювали слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба опромінювати таким самим промінням не довше, як… а звідки мені це знати?.. Мабуть, сорок п’ять секунд вистачить. Приблизно так, як того кота… трошки інфразвуку, і все… хай, зрештою, буде так!

Годинник розмірено відраховував секунди. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович трохи занепокоївся:

— Ой, немов припікає!

І саме цієї миті Богдан випадково поглянув у вікно. Він побачив: у дворі йшли Олд-Бой і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли. Мабуть, Петро сказав щось дотепне, бо Ганна засміялась і махнула на нього рукою. Але Олд-Бой замість спинитися підхопив Ганну під руку й повів далі, немов показувала радгосп не вона йому, а він їй. Богдан сумно похитав головою:

“У всіх, як слід… От і Олд-Бой залицяється. Та хіба ж це не зрозуміло? З такою дівчиною! Не я, не я, а він! Отаке моє циганське щастя!”

Чому саме “циганське” — Богдан не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув як м’яч і помчав до дверей, схопившися за голову. Він був розлютований і кричав не своїм голосом:

— Та що ти, спалити мене хочеш, чи що? Ой!..

Богдан глянув на годинника і зрозумів, що забагато опромінював, захопившися власними думками: опромінювання тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович тупцяв на місці і аж стогнав:

— Ой, не чую голови! Ой, лихо моє!..

— Почекайте, Андрію Антоновичу… Ц-це не те… я… — розгубився Богдан, підбігаючи до нього.

— Де там чекати! Ой!.. Обпалив усю голову! Ой!

Але Богдан уже опанував себе. Він роздивлявся лисину Андрія Антоновича так само