Читати книгу - "Небо над Іраном ясне"

        А тим часом міністри закордонних справ Ірану і Іраку домовилися про висилку імама Хомейні з Іраку. Будинок його в Неджефі за розпорядженням віце-президента Саддама Хусейна був оточений військовими. Керівники САВАК зв'язалися з шефом іракської безпеки Садун Шакірою, який ультимативно зажадав від нього відмовитися від політичної діяльності або виїхати і отримав категоричну відповідь: "Для мене політика і релігія нерозривні, і я ніколи не зроблю кроку назад і не відмовлюся від своїх політичних поглядів".

        За спогадами, імам був напрочуд спокійний і небагатослівний. У свої сімдесят шість років він подавав для свого оточення приклад стійкості і цілковитого самовладання, хоча всі знали, що серце його почало здавати. Про всяк випадок, до цього велися переговори про переїзд до Лівану або Сирії через Кувейт, звідки приватно було отримане запрошення. Охоронці Іраку і Ірану погрожували переслідуваннями родичам і друзям імама.

        4 жовтня він розпорядився виїхати до кувейтського кордону. У ніч перед цим ніхто в родині не спав, всі хвилювалися: дружина, його дочка, Хусейн (син загиблого старшого сина Мустафи), невістки. Імам Хомейні заспокоював всіх, говорив про свій релігійний обов'язок і ліг спати в свій звичайний час.

        У трьох машинах на світанку після молитви вирушили імам, його син Ахмед і кілька друзів. Слідом їхали люди в штатському з іракської служби безпеки. Кувейтські прикордонники, не дивлячись на отриману заздалегідь візу, цілу годину вели по телефону переговори з начальством. У в'їзді в Кувейт було відмовлено через небажання псувати відносини з шахом. Іракські агенти тримали імама з супутниками на кордоні з другої години дня до одинадцятої вечора. Імам дуже втомився і вимагав дозволу виїхати в Багдад.

        Нарешті дозволили їхати. За спогадами Ахмеда Хомейні, вони доїхали до Басри і заночували в готелі. Вночі перебирали країни, куди можна було б виїхати. Ахмед запропонував Францію, де, зупинившись на короткий час, можна було б налагодити зв'язок з усіма і прийняти рішення, що робити далі. Імам погодився, хоча з європейських міст тільки в Гамбурзі була шиїтська мечеть. Рішення, як потім виявилося, було мудрим.

        Імам погано почувався, але вранці твердо відмовився від наполягань іракських офіцерів повернутися в Неджеф, і його доставили літаком в Багдад. Наступного ранку він вилетів з Багдада. У п'ятницю 6 жовтня 1978 року літак приземлився в паризькому аеропорту Орлі. Французький президент Жискар д'Естен наказав вислати імама, якщо той не дасть обіцянки не займатися політикою.

        - Ми думали, що тут буде по-іншому, ніж в Іраку. Куди б я не поїхав, я буду говорити те, що хочу, я буду перелітати з аеропорту в аеропорт, з міста в місто, щоб говорити світу, що всі уряди гнобителів об'єдналися, щоб не дати пригнобленим почути правду. Але, незважаючи на всі їхні зусилля, я зроблю так, щоб голос хороброго іранського народу почули всі на земній кулі, я розповім світу, що відбувається в Ірані, - заявив імам. Він ще тонко зауважив, що вважав Францію демократичною країною, а дипломати шаха порадили президенту остерігатися іранців і самі попросили надати їм охорону.

        З цього часу аятолла Хомейні став осередком уваги всіх засобів масової інформації. До нього стікалися емігранти. У першій же промові перед ними він сказав, що шаха зрадять і його армія, і двір, варто проклятим Богом американцям позбавити його захисту. Але і їм слід поберегтися…

        У порівнянні з Іраком, зв'язок з Іраном здійснювалася легко - варто було зняти телефонну трубку… Через два дні багатий іранець Аскарі надав імаму свій маєток в містечку Нофль-ле-Шато, що знаходився в 25 кілометрах від Парижа. Туди кинулися репортери і його прихильники. Чотири місяці він давав інтерв'ю і виголошував промови, висловлюючи свої погляди на ісламське правління, керуючи своїми прихильниками в Ірані. Навіть при побіжному погляді на опубліковані матеріали, що охоплюють цей період, абсолютно неможливо уявити собі, що в цих тисячах сторінок відображена діяльність однієї дуже літньої людини за чверть року.

        В Ірані шах то призначав військовий уряд на чолі з генералом Азхарі і вимагав вбивати якомога більше бунтівників, то навідувався в американське і англійське посольства за марними порадами, але багатомільйонні демонстрації, приурочені до релігійних свят, тривали. Шах виголошував промови, визнаючи свої помилки і навіть громив корупціонерів. Але йому, володареві двох мільярдів доларів, які лежали в швейцарських банках, численних розкішних маєтків в Старому і Новому світі, ніхто не вірив. Останньою "вірною людиною Америки" був один з лідерів Національного фронту Шапур Бахтіяр, представлений шахові в якості нового прем'єр-міністра, згідно з домовленістю лідерів чотирьох індустріальних держав в Гваделупі. Заступник головнокомандувача військ НАТО в Європі генерал Хайзер прибув до Ірану з секретним планом відсторонити шаха, підготувати військовий переворот, а потім повернути шаха в країну, як це вже було в 1953 році. Але обстановка була не та. Хомейні наполягав на продовженні революційних боїв.

        У Нофль-ле-Шато прибували студенти-іранці з США, Європи та Азії, багато приїжджали з Ірану.

        У маєтку імаму Хомейні було відведено два невеликих будинки. У меншому жив він сам з сім'єю, а в будинку навпроти зустрічався з іранцями, проводив молитовні зібрання, і там же розташовувалися його помічники. Для приїжджих був орендований третій будинок, де в кожній кімнаті деколи спало до тридцяти гостей. Імам був настільки педантичний у відношенні релігійних фондів, що забороняв брати з них гроші, призначені на благодійні цілі, і гуртожиток оплачувалося за принципом: плати, якщо в змозі допомогти.

        Приходив зворотний зв'язок - імама інформували про події, а він давав вказівки духовенству і робив ставку на молодь, до якої звертався найчастіше, закликаючи йти в глибинку і піднімати народ. Молоді офіцери і солдати все більше прислухалися до голосу імама і приєднувалися до повсталих.

        Бахтіяр не скупився на обіцянки змусити шаха виїхати, відродити демократію, розпустити САВАК. дотримуватися ісламських приписів, повернути духовенству привілеї, дати свободу пресі, звільнити політичних в'язнів і заарештувати продажних політиків і корупціонерів, що і було частково зроблено. Натомість він вимагав довіри.

        Інакше, погрожував він, в Ірані переможе комунізм, росіяни захоплять країну і розділять її. Якщо пригадати афганські події, що почалися в той час, підстави для навіювання і підозрілості були.

        Але імам Хомейні оголосив уряд Бахтіяра незаконним.

                                      * * *

        Всенародний рух не був монолітним. Безліч угруповань об'єднувала ненависть до тиранії шаха, але кожне мало свої цілі, недооцінювало вплив духовенства і розраховувало скористатися здобутками революції по-своєму. З в'язниць виходили непримиренні комуністи з партії Туде, вливалися в революційний рух, пробивалися в його керівництво, створювали все нові осередки. Ліві, Організація партизан-федаїв і Організація моджахедів, спираючись