Читати книгу - "Поза часом"

репетируємо мало й погано, і зрештою це дається взнаки. Авжеж, підхоплює Лучо, співаємо якось гарячково, боїмося сплохувати. Ми вже сплохували в Каракасі, додає Паола, добре, що публіка майже не знає Джезуальдо, похибку Маріо вони сприйняли як нове прочитання. Гірше буде, коли щось таке станеться під час виконання Монтеверді, мимрить Роберто, його вони знають напам’ять.

Хоч як це дивно, але єдиною постійною парою в ансамблі були Франка та Маріо. Спостерігаючи здаля за Маріо, котрий розмовляв із Сандро — на столику перед ними партитура й дві пляшки пива, — Паола подумала, що такі швидкоплинні зв’язки, парочки для короткої розваги мало важать у їхній трупі: скажімо, на якісь вихідні Карен із Лучо (або Карен з Лілі, бо Карен зналася на цьому, а Лілі радше з доброї волі чи просто з цікавості, хоча Лілі із Сандро також, зрештою, така вже в них широка натура, у Карен і Лілі). Авжеж, слід визнати, єдиною постійною парою, які можна було так назвати, залишалися Франка та Маріо — обручка на пальці й таке інше. Що ж до неї самої, то якось у готельному номері в Бергамо вона, вся в мереживах і оторочках, опинилася в білосніжному, наче лебідь, ліжку вдвох із Роберто — така собі інтерлюдія без продовження, вони залишилися друзями, звичайний епізод між двома концертами, майже між двома мадригалами: Карен і Лучо, Карен і Лілі, Сандро й Лілі. І всі залишаються друзями, бо справжні пари утворювалися після гастролей у Буенос-Айресі та Монтевідео — там чекали дружини, чоловіки, діти, домівки й собаки, і так до наступних гастролей, життя моряків із тим неминучим, що, як і в моряків, залишалося в дужках, нічого серйозного, вони ж сучасні люди.

До певного часу. Бо віднедавна все змінилося. Щось мені важко думається, подумала Паола, весь час якісь уривки. Ми всі надто напружені, damn it [33]. І раптом подивитися під іншим кутом зору на Маріо та Сандро, котрі сперечаються про музику так, начеб під цим криється якась інша суперечка. Втім, ні, про це вони не говорять, саме про це вони, безперечно, не говорять. Отже, єдина справжня пара — це Маріо та Франка, хоча, звісно, Маріо й Сандро сперечаються зараз зовсім не про те. Втім, тут, мабуть, щось таки криється, завжди щось криється.

Вони підуть утрьох на пляж в Іпанемі, ввечері трупа співає в Ріо, і слід скористатися з нагоди. Франка полюбляє прогулюватися з Лучо, у них однакова манера дивитися на речі, мовби злегка торкаючись їх поглядами, наче пальцями, і це їх потішає. Роберто відкараскається в останню мить, шкода, він усе сприймає надто серйозно й потребує слухачів, вони залишать його в затінку читати «Таймс», а самі гратимуть на піску в м’яча, плаватимуть і розмовлятимуть, поки Роберто порине в напівсон, у якому знову бачитиме Сандро, як той поступово втрачає контакт із трупою, його притаєну впертість, через яку страждали всі вони. Ось Франка жбурне біло-червоний м’яч, Лучо стрибне, щоб його впіймати, вони сміятимуться, мов божевільні, після кожного кидка, важко зосередитися на «Таймс», важко зберегти суголосність, коли диригент утрачає контакт із трупою, як у випадку Сандро, і Франка тут невинна, авжеж, як невинна й у тому, що м’яч опустився просто серед склянок із пивом якихось відпочивальників, що сидять собі в затінку, і тепер треба бігти туди й перепрошувати.

Згорнувши «Таймс», Роберто згадає розмову з Паолою та Лучо в барі; якщо Маріо не зважиться на щось, якщо не скаже Сандро, що Франка ніколи не гратиме в іншу гру, ніколи не кине їхню трупу, все піде до дідька, Сандро не лише погано проводить репетиції, він навіть співає погано, йому бракує зосередженості, яка в свою чергу допомагала зосередитися трупі, надавала їй злагодженості й того особливого тембру, про які часто згадували критики. М’яч у воді, біжать удвох, Лучо попереду, Франка пірнає з головою в хвилю. Так, Маріо мусив би зрозуміти (не може бути, щоб він досі цього не зрозумів), трупа непробачно піде прахом, якщо Маріо не наважиться різати по живому. Але де починається те живе, де треба різати, коли нічого не сталося, коли ніхто не може стверджувати, буцімто щось сталося?

Вони починають підозрювати, я знаю, але що тут вдієш, це наче хвороба, я не можу глянути на неї, зробити їй знак, що слід вступати в гру, щоб не відчути знову цього втішливого болю, не відчути, що все навкруг двигтить і сиплеться, мов пісок, на сцені — вітер, піді мною — ріка. Ох, якби ж то диригував хтось інший, якби диригували Карен або Роберто, а я міг розчинитися в ансамблі, звичайний тенор серед інших голосів, може, тоді нарешті… Бачиш, у нас тепер завжди так, каже Паола, ти сниш наяву, посеред цього клятого Джезуальдо, коли мусиш розрахувати все до міліметра, щоб не сфальшувати, а в тебе все наче зависає в повітрі, чорт забирай. Дівчинко, озивається Лучо, порядні жінки не лаються. Але на якій підставі зробити заміну, як поговорити з Карен або Роберто, якщо не розповісти, а ще невідомо, чи вони погодяться, я вже так давно диригую, і це так просто не замінити, що вже казати про техніку. Вчора ввечері було тяжко, в якусь мить я подумав, що в антракті хтось із них мені це скаже, їм уже вочевидь несила. В глибині душі ти маєш підстави лихословити, каже Лучо. В глибині душі так, але він бовдур, каже Паола, Сандро наймузичніший із нас, без нього ми не були тим, чим ми є. Чим ми були, мимрить Лучо.

Трапляються вечори, коли все начебто губиться в нескінченній далечині, і починається давнє свято — спершу дещо судомне, але невдовзі вже поринуле в нестямну радість кожної мелодії, на зміну яким приходить звичайне ремесло, необхідність вдягати рукавички, виходячи на ринг і розуміючи, що зараз дістанеш по пиці, різко кидає Роберто. Вишукана метафора, каже Лучо Паолі. Він має рацію, все лажа, мовить Паола, для мене співати було однаково, що кохати, а зараз це просто якась дурня. Тепер ти заговорила метафорами, сміється Роберто, але це правда, ми були іншими, знаєш, якось, читаючи наукову фантастику, я натрапив на точне слово: ми були клоном. Чим? (Паола). Я тебе розумію, зітхає Лучо,