Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

світу. Представники діаспорної УГКЦ принесли з собою (і в собі) західну культуру і цінності, «перекладені українською» — засвоєні, адаптовані, пропущені через нашу ментальність та органічно поєднані з українською традицією. Вони на власному прикладі показали, що між українською свідомістю і європейськими цінностями немає жодних протиріч.

Поява на великій політичній сцені Любомира Гузара відкривала для Києва новий кут зору на власні геополітичні перспективи. Блаженніший ніколи не ставив під сумнів приналежність України до Європи. На його погляд, сам факт прийняття християнства робив київську землю частиною християнської цивілізації, яка, до речі, на той час ще не була розділена на «православну» і «католицьку». Відповідно, європейський вибір ніколи не був для України й українців ані екзотикою, ані культурною чи геополітичною альтернативою — Європа належить нам за правом, і ніхто не позбавить нас цього.

«Мені не подобається, що в ЗМІ часто пишуть „Європа й Україна“. Українці — європейці. Україна була Європою від самих початків. Про це свідчить історія. Українців насильно намагались відірвати від Європи. Так само насильно намагались відірвати від Бога. Це відбувалося майже паралельно. Тому, переживаючи сьогодні труднощі, мусимо боротися за те, щоби згадані європейські цінності стали для нас програмою щоденного життя», — вважає Блаженніший.

У Києві Гузар був утіленням цієї єдності — України та Європи. Точніше, він утілював собою європейську Україну з усім найкращим, найромантичнішим, що ми зазвичай вкладаємо у слово «європейський»: високою культурою, доброю освітою і, головне, духом свободи.

Потрапивши до Києва, на килимові доріжки всіляких відомств, у добре обставлені кабінети, на шпальти та в ефіри жадібних до всього нового й оригінального ЗМІ, Любомир Гузар повною мірою, із перших кроків і слів дав можливість українцям побачити й усвідомити, що все може бути інакше. Можна думати інакше, бачити інакше і, нарешті, інакше жити. Його перший приїзд до Києва був, швидше, періодом вражень, ніж періодом звершень, але ці враження відіграли важливу роль. Блаженніший долучив нову, нечувану досі ноту в наше уявлення про світ і наше місце в ньому. На тлі тогочасного невиразного сіро-піджачного політичного бомонду він постав яскравим птахом. Його поведінка, манера триматися мали магічний вплив на будь-яку аудиторію: у всій його зовнішності читалася цілковита безстрашність. Із цією відвагою — неодмінною якістю вільної людини — хотілося асоціюватися й солідаризуватися. В особі Гузара багато з нас чи не вперше в житті побачили, що означає вираз «вільна людина», що свобода — не просто «якість» або «даність», вона має видимий, фізичний прояв і втілення у дії, вчинку, виборі, у самій поставі та виразі обличчя. І найдивнішим, мабуть, для нас стало те, що ми побачили це на прикладі людини, що представляла церкву.

Перша зустріч Гузара із Києвом була недовгою. Уже в жовтні 1996 року він був змушений повернутися до Львова, щоб прийняти управління церквою в ролі єпископа-помічника кардинала Любачівського, на той час важко хворого. Але ця коротка «київська виправа» не минулася намарно. Українці побачили Гузара й відчули захват. Нікого іншого на місці наступного глави УГКЦ уявити вже було неможливо. А сам Гузар усвідомив подальшу свою мету. Невдовзі він повернеться на береги Дніпра — уже патріархом Української греко-католицької церкви.

Розділ 9. Церковна політика: «стиль Гузара»

Роль Любомира Гузара на українській політичній арені важко оцінити — і по суті, і за масштабом. Він ніколи не прагнув присутності на ній, але кожен із політиків уважав за велику удачу бути поміченим поруч із ним. Блаженніший не шукав їхнього товариства, але й не уникав. Поруч із політичними діячами був настільки іншим, що часом здавався чужим усьому, що відбувається навколо.

Гузар справді був далекий від тієї політики, яку ми звикли бачити на екранах телевізорів. Він розуміє її цілком в інший спосіб — не так, як люди, виховані в СРСР. І не лише ті з них, хто «перестрибнув» у вишиванки з райкомівських крісел, а й ті, хто за радянських часів чинив опір системі. Причина досить проста: Любомир Гузар ніколи не жив за тоталітаризму. Він був вихований у демократичній країні, в атмосфері громадянського суспільства, де компроміс означав згоду сторін, досягнуту в діалозі, а не угоду із совістю, як чомусь це часто вважали в нас. Під таким викривленим пострадянським оглядом Блаженнішого можна назвати «безкомпромісним». Попри всю м’якість інтонацій і ввічливість манер, відкритість у діалозі, його неможливо схилити до надто простих і сумнівних схем, якими мислили наші політики — або не дуже освічені й розумні, щоб будувати хитромудрі комбінації, або занадто цинічні, щоб витрачати на це сили. Власне, у рамках тієї політики, яку вони будували (вона мала короткострокову перспективу й була спрямована переважно на задоволення власних інтересів), примітивні схеми працювали цілком задовільно. Зрештою, перші 20 років незалежності України влада переважно відтворювала стару радянську систему, трохи корегуючи її під власні потреби, але залишаючи докорінно незмінною. Або, скоріше, система, як змія, скинула стару ідеологічну оболонку, яка їй уже не личила, але навіть не збиралася відмирати.

Якою могла бути доля нашої країни, якби її керівництво й суспільство в цілому мали щире прагнення скористатися з історичного шансу — дати можливість розвиватися вільно, без обмежень та спотворень з боку ідеологічних компрачикосів[20], які «виправляли» все українське під схеми «радянської нації»? Якби до керівництва України прийшли люди, здатні мислити ширше миттєвого інтересу, не боягузи і з більшою уявою? Вони навіть для самих себе змогли б досягти значно більшого. Принаймні, ми можемо на це сподіватися, виходячи з прецеденту — відродження УГКЦ, яке цілком можна сприймати за такий собі «умовний спосіб» для України.

Можна, звичайно, вважати, що УГКЦ просто пощастило або, як сказала б віруюча людина, такий був промисел Божий. У кожний визначальний момент історії в її керівництві знаходилася найбільш відповідна особа. Йосиф Сліпий, Мирослав Іван Любачівський і нарешті Любомир Гузар — жодної випадкової людини у плеяді патріархів УГКЦ протягом ХХ століття. Кожен у власний спосіб відповідав моменту, найкращим чином міг виявити свій талант. «Коли потрібно було відстоювати позиції церкви, її провідником був Андрей Шептицький, коли треба було за церкву терпіти — патріарх Йосиф Сліпий, який провів у таборах 18 років. Для відродження цієї церкви в діаспорі був покликаний Мирослав Любачівський. Коли треба було розбудовувати церкву у вільній Україні — Любомир Гузар. Кожного разу очільник церкви мав саме такі риси, навички, які найкраще відповідали потребам часу», — зазначає керівник прес-служби УГКЦ отець Ігор Яців.

Любомир Гузар фактично очолив церкву 1996 року, прийнявши посаду єпископа-помічника. Це призначення, за його власним визнанням, стало для нього сюрпризом: він тільки-но почав «обживатися» в Києві як патріарший екзарх, коли був змушений повертатися до Львова. Коли в жовтні 1996-го єпископи зібралися на Синод, з’ясувалося, що Любачівський у важкому стані й потребує помічника. Вибір був зроблений на користь Любомира Гузара. Він поквапом передав справи київського екзархату, а сам поринув у проблеми цілої церкви. Відтоді він фактично керував УГКЦ, і саме з його іменем пов’язаний її бурхливий