Читати книгу - "Спокутий гріх"

191
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 44
Перейти на сторінку:
від квартири…

— Це тобі не знадобиться, — першим ухопив їх Тимур.

Нора завмерла.

— Проганяєш? — повними болю очима глянула на нього.

— Ну що ти, — ніжно обняв дівчину. — Моя хороша. Образилась?

— Я тебе не розумію, коханий, — важко промовила. — Ти якось одночасно боляче б’єш і солодко цілуєш.

Тимур глянув на її уста й легенько торкнувся.

— Знаєш, чому ми так довго були разом? — хитро примружив очі.

Нора завмерла в очікуванні продовження. Поведінка Батуріна не віщувала нічого доброго.

— Тому, що ти розумна дівчинка.

— Але… — вирішила першою спровокувати його на відверту розмову.

— Не але, а тому, — уточнив, — заслуговуєш кращого, ніж статус коханки, — неоднозначно завершив.

«Невже… — подумки аж розцвіла від щастя Нора. — Зробить пропозицію? Адже нарешті офіційно вільний».

— Що це означає? — хвилюючись, прошепотіла.

— Я не принесу тобі щастя, — погладив її шовковисте волосся.

— Тому, що між нами дев’ятнадцять років? Досі тебе це не хвилювало.

— Ти варта кохання, — поцілував у чоло.

— Я думала… — важко проковтнула комок, що підступно здавив горло. — Сьогоднішній вечір буде казковим…

— То давай зробимо його таким… на прощання, — запропонував Тимур. — Іди до мене, — захмеліло прошепотів і взяв її у свої обійми…

…Нора лежала на ліжку й дивилася за вікно. Поряд солодко спав втомлений Тимур.

Серце її розривалося від болю.

Мозок відмовлявся сприймати почуте.

Це їхня остання прощальна ніч.

Все.

Кінець відносинам, які тривали довгих п’ять років.

Згадала, як вони познайомились. На вечірці у спільного друга. Тоді їхні стосунки нікого не дивували: юна дівчина і зрілий чоловік — цілком звична картина для теперішнього часу. Класика жанру. Він — старший, успішний, фінансово спроможний, має певний соціальний статус, життєвий досвід. Вміє створити неповторну атмосферу любові й поваги. Трепетно ставиться до своєї пасії, хоч і не обіцяє захмарного майбутнього.

З Тимуром Нора почувалася дорослішою, захищеною, рівною. Це їй неабияк імпонувало.

Але він завжди тримав дистанцію. Не пропонував навіть жити разом. На вечірках чи в ресторані, якщо випадково зустрічалися з його друзями, представляв коротко — Нора. В якій якості вона поряд — ніколи не уточнював.

Але дівчина не надавала цьому значення, бо сліпо кохала.

І зараз розуміла: якщо хоче залишитись бодай хорошим другом — мусить відступити…

* * *

… Минув рік.

Денис нервово ходив по кабінету в очікуванні пацієнтки. Він уже кілька разів підходив до вікна, потім сідав за стіл, дивився на ручний годинник, знову вставав, прямував до вікна і повторював свій маршрут.

Емілія явно запізнювалася.

Ні, її психічний стан був уже далеким від суїцидального. За це Долгаєв не переживав. Хоча радості життя вона так і не відчувала. Ходила, мов жива тінь. Зате змусила себе вийти на роботу. Працювала до знемоги, а ще вечорами займалася перекладами.

Якщо десь випадала вільна хвилина — гуляла пішки. Це розвантажувало мозок, відволікало увагу, а коли ще одягала навушники з улюбленою музикою — світ навколо перестав існувати. Так могла годинами провести у парку.

Денис відчував, як у його серці вперше заворушилося досі незнайоме почуття. Таке тепле, ніжне, більше, ніж банальна симпатія. Він закохувався. Хоч і розумів, що сподіватися на взаємність цієї жінки — майже нездійсненна мрія.

«Час — найкращий лікар, — сам себе втішав. — Головне — бути поруч. Колись вона потребуватиме чоловічої підтримки: не лікарської, не дружньої, а саме чоловічої…»

Тому наполягав на сеансах. Хоча б один раз на тиждень. Щоб побачити. Вдихнути її аромат. Зненацька торкнутися руки. По-дружньому обняти…

Емілія ж після трагедії, переїхала у мамину квартиру — трикімнатну хрущовку. Добиратися до центру набагато довше. Але тут їй було комфортніше й спокійніше.

Коли повернулася з лікарні у простору новобудову, яку Антон залишив їй після розлучення — ледь не збожеволіла. Добре, що Уляна була поруч. У коридорі — дитяче взуття, всюди іграшки. Здавалося, зі стін лунає дитячий сміх. Ще вчора була тут щасливою. Будувала плани на майбутнє. Та в одну мить цей особливий світ, наповнений присутністю дорогих їй людей, перестав існувати. Назавжди!!! Нещасна так і заклякла на порозі. Насилу змусила себе ступити в помешкання, де все нагадувало про колишнє життя.

Переночувала одну ніч разом з Уляною й переїхала в мамину квартиру.

— Машину мою забери, — попросила Мостову. — Навряд чи ще колись ризикну сісти за кермо. Нехай побуде у вас, якщо не заважатиме. Все-таки власний будинок, не те, що в дворі багатоповерхівки. Я трохи оговтаюсь і продам її.

— Ну що ти, мила, — обняла її Уляна. — Про що мова. Заберу. Нехай стоїть. Час усе розставить на свої місця.

— Інколи час ріже гостріше за бритву, — боляче відповіла Емілія. — Рани на серці так кровоточать, що відчуваю, як з мене виходить життя.

— Не лякай мене, люба, прошу, — знову запереживала подруга.

— Все гаразд, — злегка поплескала її руку Емілія. — Впораюсь. Тут, поряд з мамою, пройшли мої найщасливіші роки, — глянула на рідні стіни. — Ця атмосфера благотворно впливає.

— Тільки відвідуй психолога, — нагадала Уляна. Долгаєв викликав у неї довіру. Всі зусилля, які Емілія робила над собою — Мостова приписувала його досягненням.

— Відвідуватиму, — зітхнула у відповідь.

То ж сьогодні приїхала на черговий прийом, аби послухати лекцію про своє виживання, значимість на цьому світі, перемогу над душевним болем і таке інше. Як правило, вона лягала на диван у кабінеті психолога, заплющувала очі й більшу половину сказаного ним навіть не чула. Зате це були ті короткі миті спокою, коли нічого не турбувало. В самотності так розслабитися не могла. Тиша давила. Навіювала спогади.

* * *

Емілія щойно увійшла до квартири після важкого трудового дня, як у двері подзвонили.

1 ... 22 23 24 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокутий гріх», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокутий гріх"