Читати книгу - "Спокутий гріх"

«Уляна», — майнула думка. Неохоче повернулася, щоб відчинити.

— Ти? — здивувалася, коли побачила на порозі Власту.

— Я можу увійти? — тихо попросила гостя.

— Чого тобі? — холодно спитала Емілія.

Тарасова винувато опустила голову й не могла видавити з себе ні слова. Запанувала незручна тиша.

— Заходь, — байдуже широко розчинила перед нею двері.

Власта нерішуче увійшла всередину.

— Зараз живеш тут, а що з Антоновою квартирою? — обережно запитала Власта.

— У ній все завмерло, як у Чорнобильській Прип’яті, — важко відповіла Емілія. — Там немає ні руху, ні звуку. Як в останній день, коли ми з дітьми поїхали звідти.

— Я винна перед тобою, — тихо почала, коли сіли з Емілією за круглий стіл. — Пробач, що раніше не знайшла в собі сили прийти.

Емма мовчала й дивилася на подругу якимсь відсутнім поглядом.

— Я намагалася, правда, — спробувала пояснити. — Сиділа під лікарнею, потім під твоїм під’їздом, на роботу приїжджала, але якось не наважувалася.

— Ми ж були близькими, — боляче усміхнулася Емілія. — Що ж так віддалило тебе? Наблизитись боїшся…

— Я про все знала, — зізналася Власта. — Зв'язок між Таїсією й Антоном тягнувся роками. За це ми навіть ворогували з нею. Але відкрити тобі правду не насмілювалася.

— Я не серджуся, — зітхнула Емілія. — Ні на тебе, ні на Антона, ні на Таїсію… — твердо відповіла. — Треба самому навчитися відповідати за свої вчинки. Я ж виходила заміж без любові. Отже, свідомо штовхнула чоловіка в обійми коханки. Сама була за кермом, коли загинули мої діти. Залишила маму саму, хоч бачила, що вона вже на межі…

— Нащо так себе мучиш? — зупинила на Емілії здивований погляд Власта. — Бог залишив тобі життя…

— Залишив, — саркастично відповіла Емма. — Як останньому воїну переможеної армії, щоб мучився спогадами й каявся у гріхах.

— Навіщо ти так? — прошепотіла Тарасова. — Це жорстоко… Що на це каже твій психолог?

— Мучиться зі мною, — іронічно посміхнулася. — Кави будеш?

— Буду, — ствердно кивнула Власта. — А може б тобі іншого лікаря?

— Це зайве, — сухо відповіла Емілія. — Бувають моменти, коли Денис корисні поради дає, — поклала перед Властою чашечку запашної кави. — Як от, наприклад, спробувати відчувати не біль, а глибокий сум. На перший погляд — поняття майже однакові, але відчуття і справді різні. Поки що це в мене слабо виходить, правда, але я намагаюсь. І, знаєш… легшає.

— А ти — справжній воїн, — захоплювалася подругою Власта.

— Останній в полі, — зіронізувала Емілія. — Що залишається? — криво усміхнулася.

Почуття від зустрічі з подругою Власті важко було описати: захоплення силою волі, витримкою, внутрішньою мужністю…

Коли прийшла до квартири Емілії — не знаходила слів, щоб утішити вбиту горем жінку. А вийшло навпаки: Емма в якійсь мірі заспокоювала Власту. Дала зрозуміти, що не сердиться. Цінує їхню дружбу й рада бачити.

Тарасова зупинилася на набережній. Задивилася на чорну нічну ріку.

«Вода, як життя, — подумала. — Коли вітру немає — блищить, манить спокійною гладдю. А коли здіймається буря — все ламає на своєму шляху. Безпощадна стихія… Не кожен здатен пережити наслідки…»

— Ти вдома? — почула з коридору радісний голос Уляни Емілія. Вона якраз дописувала замовлений переклад.

— А ти вже заходиш без дзвінка? — по-доброму здивувалася Емма.

— Дивись, що я принесла, — проігнорувала кинуту репліку Мостова й повісила на шафу довгий чорний чохол. — Заплющ очі.

Емілія ліниво підперла голову рукою.

Уляна розстібнула довгу блискавку й витягла симпатичне плаття.

— Навіщо це? — підозріло покосилася Емілія. — Шумних компаній я не люблю, — відразу попередила.

— Ми з Ігорем запрошуємо тебе у театр на лівому березі. Відмови не приймаються.

Емма повільно встала й підійшла до вікна, даючи зрозуміти, що пропозиція недоречна.

— Це не якась комедія, — обняла її за плечі Уляна. — А дуже зворушлива вистава. Прошу… не відмовляй. Ігор так старався.

— Тільки одна умова, — серйозно попросила Емілія, усвідомлюючи, що Уляна так просто не здасться. — Я піду, коли відчую потребу. А ви залишитесь.

— Гаразд, — задоволено прошепотіла подруга. — У мене теж — одна умова, — хитро додала. — Легенький макіяж. Це щоб не виділятися з натовпу, — швидко пояснила. — Злитися з усіма.

Це був перший вихід Емілії у світ за останні півтора роки. Поряд з подружжям Мостових почувалася впевнено, навіть розкуто. На сцені грали її улюблені актори. Емма із задоволенням залишилася до кінця.

— О-о, Тимуре! Привіт! — вже після вистави голосно привітався Ігор з симпатичним чорнявим імпозантним чоловіком років за сорок, який стояв у фойє, під руку з молодою дівчиною.

— Ігоре? — щиро здивувався Батурін. — Ну де б ми ще побачились?

— А це твоя Діана? — розширила очі Уляна. — Нічого собі красуня.

— Доброго вечора, — скромно привіталася дівчина.

Раптом Тимур завмер. З його обличчя щезла усмішка. Погляд був повністю прикутий до молодої жінки, що стояла трохи осторонь.

Це вона!

Особлива пацієнтка Дениса!

Точно! Він упізнає її з тисячі.

Після першої зустрічі у Долгаєва бачив ще кілька разів. Коли стояв у заторі, а вона неспішно йшла тротуаром. Вони рухалися майже одночасно. Тимур так задивився, що ледь передню машину бампером не поцілував. Потім — у коридорі апеляційного суду. Здивувався. Не сподівався тут зустріти. Хотів привітатися, представитися, але всіх запросили до залу. Емілія тим часом замислено пройшла мимо й щезла у якомусь кабінеті. Останній раз — у парку, де йому призначив зустріч клієнт. Вони сіли на лавиці, поговорили. Коли попрощалися — Батурін звернув увагу на молоду особу, що заплющивши очі, сиділа неподалік і слухала щось через навушники. Вона ніби відреклася від навколишнього світу, наче зачарована мантрами.

Упізнав.

Емілія.

Глянув навколо.

«Оце справжня нагода, щоб нарешті познайомитися», — блиснула думка.