Читати книгу - "Вічний календар"

зупинимося в Сучаві. Там зможуть перепочити від маршу яничари й сіпаги, там і зачекаємо на татар».

«Скільки буде потрібно часу, щоби дійти до Кам’янця?» — несподівано запитав султан.

«Якщо ми вийдемо на початку літа, то до жовтня кампанію завершимо».

«До жовтня?» — зблиснув очима султан. Він подивився на Курячий сад і великий візир відчув, що султанові жаль залишати надовго улюблені місця.

І хоча підготовку до походу оголосили по всій імперії, залишалося невирішеним основне питання: хто вестиме військо на Поділля.

Несподівано для Кьопрюлю султан повідомив:

«Я поведу військо проти Польського королівства, розпорядіться приготувати для мене все необхідне. І чикиджибаші нехай прихопить моїх соколів».

Відколи молодий султан перебрався до Едірне разом із гаремом, охороною, службами й кухнею, великому візирові Кьопрюлю доводилося кілька разів на місяць їздити зі Стамбула до нової резиденції падишаха. Дорога в один бік займала два дні, і великий візир, сидячи в кареті, часто обдумував військові походи, перечитував листи й повідомлення з еялетів.

Сьогодні було прохолодно, але султан тримав великого візира надворі, не запрошував у замок. Може, хотів, аби той швидше забрався до Стамбула? Молодий Мегмед використовував свій час для полювання та розваг, і довгі розмови з великим візиром його втомлювали. Кьопрюлю це бачив, але терпляче чекав, поки султан насититься полюванням і з’явиться з почтом у Стамбулі. Те, що султан хоче сам піти походом на Камінче, і тішило, і журило великого візира, бо Мегмед ще ніколи не вибирався на чолі війська. Перед Кьопрюлю стояв молодий двадцятичотирьохрічний султан, високий, сповнений молодої енергії.

«Але похід — не полювання, Ваша Величносте», — Фазил Агмед спробував обережно пригасити запал Мегмеда.

«Сподіваюся, що це так. Ну, от, трапилася нагода порівняти».

З першими ознаками перестуди й тяжкими думками на серці великий візир залишив Едірне.

На зворотному шляху до Стамбула Кьопрюлю не склепив очей. Його лихоманило, і він наказав начальникові охорони на місці наступної зупинки подбати про лазню.

У кафене зібралися яничари і стамбульські городяни. Курили опіум. Це був час, коли опіум знову дозволили курити по стамбульських кафене, бо муфтії та кадії, не знайшовши жодних вказівок щодо опіуму в пророка Магомета, взялися викорінювати цю звичку. У Стамбулі забороняли продавати вино, і більшість таверн зачинилося. Молоді яничари, міські оповідачі й брехуни, усі, хто хотів потеревенити й напхати їжею шлунки, — сходилися до кафене. Біля кафене лежали стамбульські пси, через яких переступали всі, хто хотів потрапити всередину.

Поруч із псами сиділи, підперши стіни, дервіші. Ані пси, ані дервіші нікуди не поспішали. Здавалося, що їх час узагалі не обходив. Усі вони чекали, коли старий Махмуд, заради якого сходилися саме до цієї кафене, почне в тисячний раз свою розповідь про те, як пси врятували Стамбул від якогось війська. Хто тоді нападав на місто — Махмуд забув. Він починав від того, що вірніших для людини за пса й коня немає у світі тварин. Але, казав старий Махмуд, про коня він історії не знає, тому не скаже нічого, а про псів знає і розповість.

«Коли Стамбул, — розпочинав Махмудмед, — було збудовано й зачеплено, як ліхтар, між двома берегами протоки, щоб присвічував тим, хто плаває, у місті не було так багато псів, як нині».

І яничари з дервішами ствердно захитали головами, бо це була свята правда.

«А ви знаєте, звідки вони взялися й чому так розмножилися?» — запитував у слухачів Махмуд.

Більшість не раз чула цю історію, щоразу Махмуд прикрашав її новими вигадками, яких не було в попередніх розповідях. Тому ніхто не залишав кафене, аж поки не дослухають Махмудові брехнí до кінця. Сонце вже перекотилося через Босфор із європейської частини міста до азійської, коли Махмуд, лежачи на подушках, почав оповідати про псів, які врятували османське місто від ворогів.

«Ну починай же», — кричали йому найбільш нетерплячі яничари, які хотіли ще нині насолодитися відпочинком у лазні. Знали вони одного молодого телака, до якого хотіли потрапити всі, кому подобалися хлопчики.

Махмуд дивився на Босфор, мружачись від призахідного сонця, і сьорбав гарячий чай.

Дехто зі слухачів, кому ввірвався терпець, зібрався йти, але почувши перші слова розповіді, залишився.

«Давно це було, — розпочав Махмуд і кинув до рота хрумтливу золотисту пахлаву. — Це трапилося тоді, коли перші османи прийшли до міста Костянтина, у якому не було жодної мечеті — лише церкви. Воно вважалося містом невірних. Високі мури огороджували його. І було в тих мурах кілька брам, якими їхалося в різні кінці світу. Одного дня оточило Стамбул військо невірних…»

Махмуд знову поклав до рота пахлаву, а липкі від меду пальці з прилиплими скоринками дав злизати першому псові, який лежав біля його ніг. Старий погладив собаку по голові й умочив руки у воду, налиту в срібну мідничку, поставлену поруч.

«Їх було стільки, як сарани в неврожайні роки», — продовжив Махмуд. Але мури, які оточували місто, були надійними, і залога наша пильно стежила за пересуванням ворогів. І простояли вони так зо два місяці, не наважуючись почати штурм. Не знали, з якого боку йти в бій, з усіх на них чекав опір. З’їли свої запаси харчів і почали грабувати навколишні села. А селяни, пробираючись крізь їхні сторожі, наповнювали місто. За селянами до міста пробиралися їхні пси й коти, які також хотіли їсти та пити. Тоді у Стамбулі й забракло харчів і води. Два місяці на вежах і в бійницях, не склепивши очей, змінюючи одні одних, османи стежили за військом супротивника. Але однієї ночі, після спекотливого дня, з Босфору подув вільгий вітерець і зморив ціле османське військо — усі поснули. Хропіли так, що султан невірних крізь сон почув їх у своєму наметі. Наказав він своєму військові дертися по оборонних мурах, передчуваючи майбутню і швидку перемогу. Удосвіта, коли важкий, як камінь, сон придавив османів, чужинці полізли по стінах і майже дійшли до вершка».

Оповідач знову замовк, гладячи пса, що лежав у ногах. Пес зірвався, відбіг на протилежний бік вулиці й, задерши ногу, сикнув жовтим струменем, а тоді повернувся до